Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 13

— А Моніка знає?

— Звісно. Батько казав, що Грільда сама їй все розповіла.

— У кожного своя трагедія… — Я помітила дивний погляд Марка на собі, здогадалася про його значення відразу, — ти знаєш історію моїй сім'ї?

— Дещо чув. — Швидко відвів погляд.

— Облиш. Знаєш?

— Так. Про це усі газети тоді писали, фільм навіть зняли. Пробач…

— Все гаразд. Це було давно. І я не бажаю про це розмовляти. — До нас підійшов хлопець. Пухкенький та невеликого зросту.

— Всім доброго ранку!

— Привіт Павло! — Марк жваво потиснув йому руку. Наша розмова стала неприємною для обох. Тому я пішла.

— Це, хто, Наталя Войчек?!

— Вона. — Павло присвиснув. — Оце так! Познайомиш?! — Марк знизив плечима, ніби кажучи «навіщо воно тобі потрібно?!».

На дворі я побачила приїжджих студентів, хто сам, хто з батьками. Було прохолодно, як для серпня. Згадала про нашу розмову з Марком — неприємна. Так, насправді, про моїх батьків зняли фільм. Цей факт дуже обурив мене. Адже саме дід дав дозвіл, ще й розповів режисеру подробиці. Я так на нього тоді розсердилася, що напилася та розбила вщент його колекційний комаро. Як же він хихотів тоді! Спочатку, я подумала, що це нервово. Але ж ні. Він сказав, що йому байдуже на машину. Тоді я зрозуміла, що все, досить зносити дах старому. Він сміється з того, що я розтрощила машину його мрії, що ж далі? Але я не знала, що в ту ніч він випив один пляшку віскі, колекційного теж. Дивний старий був, проте, я любила його всім серцем. А про батьків намагалася не думати, адже і батьками їх важко було назвати. Зачати та народити це все, на що вони змогли спромогтися. Дивний світ, як щось трапиться трагічне й сумне, відразу всім цікаво, лізуть в душу, іноді хочуть допомогти — це, звісно, в рідкому випадку, еге ж? Більшість же просто бажає задовольнити свою цікавість. А про мене ніхто навіть і не думав, мені тоді було до болю одиноко, але ніхто, жодний цього не помітив. «Бідолашна дівчина! Таке пережити…Так сумно. А ви знаєте скільки у спадок їй залишилося?», отакі були всі розмови. А після смерті діда мене вже навіть не жаліли. «Горе, так. А скільки він їй грошей залишив!!!» Так, я була дуже багатою. В мене було неймовірна купа грошей і своїм фондом я зможу розпоряджатися в день мого повноліття. Але мене, на диво, це мало цікавило, я була одна, зовсім сама в цілому світі й нікому не потрібна. Гроші не пригорнуть тебе, не поцілують і не дадуть тепло. Я чудово розуміла, що все це можна купити від інших, а чи варта така, придбана за папірці любов, хоч чогось? Саме з такими думками я допленталася до галявини ідолів, там було багато народу: натягували намети, розкладали ярмаркові товари продавці, співав хор, репетирували танцюристи. Було шумно й весело, йшла підготовка до свята, про яке мені ніхто нічого не казав.

— Ось ти де! — Моніка вхопила мене за руку. — Ми з тобою беремо участь у святі!

— О ні — ні. Я таке не дуже люблю.

— Наталя, будь ласочка! Ти не уявляєш, як буде весело, і це обов’язково нам зарахується! Ми отримаємо додаткові бали.

— Хм, добре. Що треба робити?