Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 11

Грюкнувши дверима я зайшла до ванної кімнати, гаряча ванна — ось чого потребує зараз моя душа. Моніка довго дивилась на двері, якими я щойно бахнула. Тяжко видохнула, сіла перед дзеркалом і почала розчісувати волосся, погляд її блукав десь далеко, лице осунулося.

Зараз, перед дзеркалом сиділа жінка. Вона мала замислений відчужений вигляд. Смарагдові очі потемніли і стали чорними, з кожним рухом руки по волоссю воно ставало все довшим і густішим, довшим і густішим і, врешті, почало міняти білий сонячний колір на вогняно — рудий…

ІІІ

Свято Дажбога

Вночі я спала погано. Мені наснилися голі ченці та п’яні дівчата, що стрибають зі скелі у прірву. А там, внизу, сиділа якась істота у вигляді вкритого сірою шерстю і водоростями голого сивого діда з довгими жаб'ячими руками, виряченими очима на широкому жовтому обличчі, закрученим хвостом та довгою бородою, з якої стікало багно.

Я відкрила очі. Моніка спала підклавши руку під щоку. Щось дитяче було в її виразу обличчя. Мені стало ніяково перед нею за свої слова вчора. Ця, до біса гарнюща дівчина, не винна в тому, що Марк закоханий в неї. Але ж, як мені здолати цю заздрість, яка шкребе з найперших хвилин зустрічі з Монікою?

Думки мої перервав стукіт. Маленький сірий птах намагався влетіти у зачинене вікно. Він бився із силою у скло. «Що ти робиш, дурнику?» Я підвелася. Птах, ні, крихітне пташеня відлітало на декілька сантиметрів і вдарялося всім крихким тілом по вікну. Тук — тук. На склі з'явилася невелика червона пляма. Ще, ще раз. Я підбігла до вікна. Розтрощене тіло пташки повільно сповзало вниз. А в доріжці крові кишіла купа черв'яків, ніби птах був набитий ними.

— Наталя! Наталя! Прокинься! — Коло мене стояла Моніка, очі перелякані, вона тримала мене за ноги і глибоко дихала. Я стояла на підвіконні, вікно відкрите, ще крок і плямою крові стала б сама.

— Я ходила уві сні. — Моніка допомогла мені спуститися і на тремтячих ногах допомогла сісти на стілець. — Я ходила уві сні. — Знов повторила я вже більш усвідомлено.

— І часто з тобою таке? Святий Велес! Я прокинулась, а ти відкриваєш вікно, залазиш на підвіконня і намагаєшся стрибнути. В мене серце ледве не стало. Ненормальна! Я думала ти вистрибнеш. Я … я… — Моніка перевела дух. — Ти повинна була мене попередити, що страждаєш на сомнамбулізм. Жах, фух…

— Не скигли вже, будь ласка, сама перелякалась. І так, я іноді ходжу уві сні, хоча такого давно не було … Останній раз три роки тому. В дитинстві ж це часто траплялося.

— Так, добре, треба мені заспокоїтися. — Моніка постукала по стіні коло столу. Відкрилися маленькі дверцята, о, це схованка. Дуже популярна у студентів, я так чула. Вона дістала звідти маленьку флягу.

— Це що, горілка?!

— Тихіше! Будеш?

— Ні, зранку не п'ю.

— Я теж! — Моніка зробила один коротенький ковток і швидко заховала назад. — Це моя схованка, якщо мати, або комендант дізнаються, мене буде покарано.

— Я нікому не скажу.

— Добре. — Моніка сіла навпроти мене. Вона побачила у дзеркалі кров, яка хвилями стікала по поверхні, ніби з протилежного боку. Густа, майже чорна. Дівчина навіть запах її відчула та солонуватий присмак у роті. Проковтнувши слину, вона намагалася не дивитися у дзеркало. Я сиділа спиною й нічого того не бачила. Моніку гіпнотизувала та рідина, врешті вона встала, взяла стакан із водою і виприснула на дзеркало.