Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 191

Вперше в житті вона переступила поріг його квартири.

Він почав цілувати її в передпокої — так, наче вони не бачились цілу вічність, цілував волосся, очі, вдивлявся в її обличчя й знову цілував.

— Пробач, — сказав. — Я дуже перед тобою завинив.

— Що таке? — здивувалась вона.

— Нічого. Ти моє малятко. Пробач. Я тебе дуже люблю. Який я ідіот…

Вона прийшла в білому плащі й білих чобітках — і здалась йому зовсім юною; починалась їхня перша весна, Валентина була в його домі, вона його любила, — і відчуття скороминущості цих щасливих хвилин було нестерпне. Ось вона тут, поруч, ось дивись, які в неї гарні очі, як вони блищать, вона тебе цілує, — ось жінка, яка перевернула твоє життя. Це твоє останнє кохання. І ти кохаєш не своє минуле, не свої оманливі спогади, а її, яку міцно тримаєш у своїх обіймах.

Вона входила в світ чужих і ворожих їй речей, у світ, в якому тільки один Костюк був близький їй по-справжньому. Ця квартира — нашарування багатьох епох і багатьох людей, тут речі існують не самі по собі, а у взаємозв'язку й взаємозалежності, як планетні системи; тут нема нічого випадкового й непотрібного, бо все випадкове й непотрібне, що потрапляло сюди, з роками ставало доцільне, конче необхідне в загальному поєднанні речей; планетні системи втягували в сферу свого притягання різні речі — часто несумісні й абсурдні; зібрані докупи, вони складали археологію династії Костюків, і поки що все тут було так припасоване одне до одного, все творило таку єдність, що Валентині здалось, наче для неї нема тут місця. Після того, коли б її визнали мешканці цієї квартири, їй треба було домогтись визнання речей, що містились тут. Звідки тут оленячі роги, на які Костюк повісив свою кепку? Які обличчя пам'ятає це старовинне трюмо? Які обличчя воєн та радощів, голоду й кохання відбивалися в цій зеленкуватій амальгамі? Холодильник був розцяцькований кольоровими кінозірками з перебивних картинок; це справа рук Сергія. Але чому на стіні висить мисливський ріжок? Який у цьому смисл і який спогад він несе в собі? Підемо далі, мій коханий. Вона потрапила в велику, як зал, вітальню, високу, з ліпними карнизами на стелі, з високими балконними дверима. Книжкові шафи з темного дуба, старий рояль фірми «Беккер», обідній стіл посередині, запилюжені опудала птахів, письмове бюро червоного дерева, на якому лежить людський череп. Навіщо тут череп? Фотографічний портрет якоїсь жінки: білява, не дуже гарна, усміхнена. Його дружина. Великий портрет написаний олійними фарбами: на темно-зеленому тлі — сивий, постарілий… Андрій. Портрет-пророцтво? Таким був його батько. Таким буде Андрій, якщо носитиме вуса. Таким він буде через п'ятнадцять років. Фотографія незнайомої жінки — в довгому платті й широкому капелюсі, всіяному квітами. Магнітофон «Грюндіг» — у пласкому елегантному футлярі. Й фотографія з 1910 року, і магнітофон з 1968 року втратили свої часові прикмети і не здавалися занадто старі чи занадто модерні. В кутку стояв старовинний дзиґар, який велично відміряв час важким мідним вагадлом. Вона підійшла до рояля, відкрила кришку, пройшлась пальцями по зжовклій клавіатурі. Здивувалась — рояль добре тримав стрій.