Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 192

— Ти граєш? — спитала вона.

— Ні.

Дивно, подумала вона. Може, син грає. Телевізор «Темп» старого випуску. Купував разом із дружиною. Він не дивиться телепередачі. Лише інколи — футбол.

Він погладив її волосся.

— Давай одружимось.

— Що?

— Я хочу з тобою одружитись.

— Навіщо? — спитала вона. — Хіба нам погано так?

— Ти не хочеш?

— Я тебе люблю. Все інше не має ніякого значення.

— Має! — сказав він. — Я хочу, щоб ти була тут. Щоб ти була моєю дружиною. Я більше так не можу.

— Давай не будемо поспішати, гаразд? Я прихильниця теорії дозрілого яблука. Яблуко повинно дозріти й само впасти з дерева. Не треба його зривати.

— Воно дозріло, — вперто сказав він. — Завтра я познайомлю тебе з Сергієм. Я запрошую тебе завтра до нас. Ми влаштовуємо на твою честь прийом.

— Запрошення з вдячністю приймається. — Вона почувалась невпевнено, її огорнув неспокій. Вона намагалась усміхатись, щоб бути зовні безжурною, впевненою в собі.

Хіба вона не хотіла стати дружиною Андрія? Хіба нормальна жінка, яка любить мужчину, не хоче бути завжди з ним і не хоче мати від нього дітей? Хіба їй не остогидла її самотність і впевненість у своїх силах? Вона знала, що він скаже їй ці слова. Вона чекала їх. Якби він вимовив їх до того, як вона побувала на операції, вона, не задумуючись, відповіла б: так. Я згодна. Але зараз щось заважало їй легко сказати слово «так». Біля тахти стояв рицар у латах, тримаючи в руках замість алебарди світильник. Вона підійшла до рицаря й постукала пальцем по заборолу.

— Я боюсь.

— Чого, дурненька?

— Не знаю чого. Боюсь, що коли ми одружимось, я стану для тебе такою ж річчю, як та операційна сестра Рая. І ти будеш так само на мене не дивитись. Тільки руку простягатимеш. Боюсь, що швидко стану для тебе нецікавою. Боюсь твого холодного розуму. Мені здається, що ти занадто жорстокий. Я розумію, твоя професія — не професія ладнача роялів, але… Це або жорстокий раціоналізм, або раціональна жорстокість. Не знаю.

— Жорстокість, раціоналізм! — гнівно сказав він. — Подивилась одну операцію, наслухалась якихось пліток у клініці — і вже зрозуміла мене! Якби я не кричав на них — багато б ми наробили! Ти знаєш — що на війні було найстрашніше? Коли я працював на сортуванні поранених, їх привозять сотнями, вони стогнуть, кричать, лаються, дивляться на тебе благальними очима, а ти повинен їх сортувати: кому в першу чергу проводити операцію, кому в другу, а кому вона зовсім не потрібна. Не варто витрачати час і перев'язочний матеріал. Від такого сортувальника залежить доля людей. Так от, уся різниця між мною та отими, що ти їх бачила в операційній — тими базіками, які про мене наговорили тобі чортзна-що, полягає в тому, що я й досі залишився головним сортувальником. Кому жити — праворуч, а кому вмирати — прошу вас, ліворуч. Дуже приємне заняття. І своїх лікарів я теж сортую. Хто дурний, хто розумний. Хто ледащо. Жорстокість…

Вона поцілувала його — як тільки могла ніжно.