Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 189

Щоб не гаяти часу, він викликав машину.

Швидкою ходою пробіг через вестибюль. Власне, це не був вестибюль, як, скажімо, в головному корпусі клініки, вибудованому ще в земські часи: не було тут колон, величних сходів, барочного ліплення, кольорових вітражів, усієї тої пишноти золотого віку, в якому народжувались безсмертні гуманітарні цінності й одночасно вмирали від сухот мільйони людей. Це було досить просторе приміщення без усяких витребеньок, з гардеробом для лікарів і медперсоналу, з стільцями попід стінами, з автоматом для продажу газованої води, який не працював, і з витяжною шафою, яку виставили сюди біохіміки і забули про неї і яка аж ніяк не прикрашала цього приміщення. Коли він уже підходив до вихідних дверей, шлях йому перетнула якась жінка. Знову, роздратовано подумав він. Треба було виходити через бічні двері.

— Андрію Петровичу!

Старіюча жінка, яка ще хоче здаватись молодою: біле фарбоване волосся, яскраво підмальовані губи, вискубані брови; крихкотіле обличчя зразка сорокових років; обрезкла, вона наче була напомпована повітрям; цьому враженню сприяло й те, що на ній був новенький лискучий плащ зі шкірзамінника бронзового кольору.

— Я зараз не можу, — невдоволено кинув він. — Зверніться до чергового лікаря.

— Андрію Петровичу… Ви мене не пізнаєте?

Він зупинився. Щось знайоме раптом привиділось йому,

— Пробачте… Не можу згадати… Де я вас бачив?

— Моє прізвище Кашина… Світлана Кашина. Світлана Петрівна. Ми з вами працювали в сорок першому році. Пам'ятаєте? Триста дев'яносто третя стрілкова дивізія. Медсанбат.

— Боже мій, — розгубився він. — Світлано! Це… ви?

— А я вас одразу пізнала. Ви мало змінились.

— Де ви тепер? Як пройшли війну?

— Живу в Воронежі. Чоловік — підполковник медичної служби. Він зараз в Угорщині. Я проїздом — була в Будапешті. Зараз не працюю. Війна…

Він дивився на неї й не чув її слів. Вони вийшли на двір, пішли по головній алеї. На ній були новенькі червоні лаковані чоботи, на їхній дзеркальній поверхні грали сонячні блищики. Він намагався відшукати в ній щось, що б єднало її з Валентиною, — і не міг. Де поділась та вперта зморшка? І чи була вона насправді? Чи не вигадав він свою Світланку й чи справді міг колись цілувати її? Може, все це йому наснилось?