Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 35

- Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса? [348]

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

- Знаєш, Малий,- мовила вона,- я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

- Ви завжди так,- з докором сказав Малий.- Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.

- Він такий веселий, еге ж? - сказала Гунілла.- Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

- Не знаю,- відповів Малий.- Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає - коли йому заманеться.

- Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні,- мовив Крістер.- Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

- Звичайно, можна,- відповів Малий.

Раптом з'явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

- Гляньте, який гарненький песик! - радісно вигукнув Малий.- Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого. [349]

- Ох, який він гарний,- сказала Гунілла.- Ходи сюди, песику!

- Ні, він хоче йти зі мною,- сказав Малий і взяв цуценя за нашийника.- Він уже полюбив мене.

- Мене він теж полюбив,- сказала Гунілла. Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика [350] та називати його найніжнішими словами - виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними. Малий враз загорівся божевільною думкою.

- Певне, йому ніде жити! - сказав він.- Певне, в цього песика немає господаря!

- Що ти вигадуєш! Звичайно, є,- мовив Крістер.

- Звідки ти знаєш, що є? - сердито спитав Малий.- Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

- Ходи до мене, песику! - покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

- Гляди, щоб він не пішов за тобою додому,- попередив Крістер.

- А я цього й хочу,- відповів Малий.- Нехай іде. І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

- Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе,- схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.