Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 45

Коли вже скінчилися бутерброди, тістечка і цілий торт, коли вже Гунілла й Крістер пішли додому, а Бім-бо солодко спав, Малий почав нарешті прощатися з Карлсоном.

Карлсон сидів на вікні, готовий летіти. Фіранка тихо колихалася на повітрі, а вечір був теплий-теплий, бо вже настало літо.

- Любий, дорогий Карлсоне, адже ти й далі житимеш на нашому даху, як я приїду від бабусі, правда?- спитав Малий.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон.- Житиму, якщо тільки моя бабуся не затримає мене. Але я цього не певний, бо вона вважає, що я найкращий у світі онук.

- Ти справді найкращий у світі онук? - запитав Малий.

- Звісно! А хто ж іще? Хіба ти можеш назвати когось іншого? - сказав Карлсон.

Та ось він покрутив за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, і моторчик загудів.

- Коли я повернуся, ми з'їмо ще багато, багато тортів! Адже від торта не товстішають! - гукнув він.- Гей-гоп, Малий!

- Гей-гоп, Карлсоне! - гукнув у відповідь Малий. І Карлсон полетів.

Проте в маленькому кошику коло ліжка Малого солодко спав Бімбо. Малий нахилився над ним і ніжно погладив його по голові засмаглою рукою.

- Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі,- сказав він.- На добраніч, Бімбо! Спи спокійно, Бімбо!