Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 12

- Вони пішли в кіно,- сказав Малий.

- Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? - здивувався Карлсон.

- Пішли. Вдома лише Бетан... і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

- Що я чую! - вигукнув Карлсон.- Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо

- Але ж я заприсягнувся...- почав був Малий.

- А я заприсягнувся,- перебив його Карлсон,- що коли побачу якусь несправедливість - то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу,

- А в чому, власне, ти заприсягнувся?

- Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

- Ну, то тебе й не побачать,- сказав Карлсон.- Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

- Щиро казати, дуже хочеться! - гаряче признався Малий.- Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

- Знаєш, я теж залюбки поглянув би,- сказав Карлсон.- Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник - це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

- О, знайшов! - мовив він і кивнув головою на ковдру.- Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

- Що ж ти вигадав?

- Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать [290] у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

- Це так, але...- почав Малий.

- Ніяких «але»,- рішуче перебив його Карлсон.- Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув ЇЇ собі на голову.

- Ану до мене, швидко! - покликав він Малого.-

Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

- Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! - І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

- Я не стерплю несправедливості! - заявив він.-

І, хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

- Спокійно, тільки спокійно! - пошепки сказав Карлсон. [291]

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

- Це ще краще,- прошепотів Карлсон,- світло ліхтарика здаватиметься яснішим.