Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 11

- Гей-гоп, Карлсоне,- відповів Малий.- Звідки ти взявся?

- Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? - спитав Карлсон.

- Ну, ти ж зник,- мовив Малий.- І саме тоді, як мав познайомитися з моїми мамою й татом. Чого ти втік?

Карлсон розсердився. Він узявся в боки й вигукнув:

- Ні, ви чули таке! Хіба я не мав права поглянути, що робиться в мене вдома? Господар не повинен забувати [287] про свою хату. А як же інакше? Хіба я винен, що твої мама й тато прийшли знайомитися зі мною саме тоді, коли мені треба було йти додому? Карлсон оглянувся по кімнаті.

- До речі, про хату,- сказав він.- А де моя вежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моя тюфтелька?

Малий збентежився.

- Я не сподівався, що ти повернешся,- боязко сказав він.

- Все зрозуміло,- мовив Карлсон.- Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з'їдає чужу тюфтельку!

Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.

- О, це дурниці, не варто й згадувати,- сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон.- Не треба через це хвилюватися!

- Добре тобі казати! - сердито мовив Карлсон.- Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?

І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.

- Я не граюся,- пробурчав він.- Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.

Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.

Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:

- Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок... [288]

Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов'яні солдатики.

Там же лежала і його найбільша гордість - маленький кишеньковий ліхтарик.

- Може, тобі подарувати оце? - сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.

Карлсон миттю схопив ліхтарика.

- Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав,- мовив він.- Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.

- То хай він буде твій,- сказав Малий.

- А він світить? - недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.

- Ні, ти тільки уяви собі - коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями,- сказав він і погладив ліхтарика рукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного - прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві. [289]

- Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! - мовив Карлсон.- Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.