Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 96

— Не так. Щодо цього існує статут. Офіцери поліції не несуть відповідальності...

— Може й не несуть, — перебиваю я. — Та однаково це вбивство. — Змахую руками в бік присяжних. — Як іще це можна назвати? — Троє чи четверо ствердно кивають.

— Будь ласка, утримуйтеся від уживання слова «вбивство», пане Руд, — каже суддя Пондер.

Я глибоко вдихаю; так само роблять всі інші. Кістлер виглядає як людина перед розстрілом. Повертаюся до трибуни, пильно дивлюся на нього і ввічливо кажу:

— Офіцере поліції Кістлер, у що ви були одягнені в ніч тієї спецоперації?

— Перепрошую.

— Прошу розповісти, у що ви були вдягнені. Розкажіть присяжним про все, що було на вашому тілі.

Він важко сковтує, а тоді починає перераховувати спорядження, зброю і все таке. Довгий перелік.

— Продовжуйте, — кажу я.

Він закінчує словами:

— Труси-боксери, футболка, білі шкарпетки.

— Дякую. Це все?

— Так.

— Ви впевнені?

— Так.

— Абсолютно впевнені?

— Так, я впевнений.

Я впираю в нього погляд, ніби він підступний брехун, тоді підходжу до стола з речовими доказами і знаходжу велику кольорову фотографію Кістлера на ношах в момент, коли його заносили у швидку. Його обличчя чітко видно. Оскільки фотографію вже було представлено як доказ, подаю її Кістлеру і уточнюю:

— Це ви?

Він спантеличено розглядає її і каже:

— Це я.

Суддя дозволяє мені передати фотографію присяжним. Вони не поспішають, вивчають зображення, тоді я забираю фотографію.

— Тепер, офіцере поліції Кістлер, оскільки на цій фотографії ви — що таке оце чорне на вашому обличчі?

Він з полегшенням посміхається. Все дуже просто.

— А, оце — це просто чорна маскувальна фарба.

— Відома також як бойовий грим?

— Мабуть. По-різному називають.

— Для чого роблять бойовий грим?

— З метою маскування.

— Тобто він справді важливий, еге ж?

— Звісно, так.

— Він необхідний для посилення безпеки людини на землі, правильно?

— Саме так.

— Скільки з восьми офіцерів у вашій команді спецпризначення нанесли на обличчя чорний бойовий грим?

— Я не рахував.

— Чи всі офіцери поліції тієї ночі нанесли бойовий грим чорною фарбою?

Він знає відповідь і розуміє, що я також її знаю.

— Я справді не знаю, — каже він.

Підходжу до свого столу й піднімаю грубий стос свідчень. Упевнююсь, що Кістлеру це видно.

— А тепер, офіцере поліції Кістлер...

Фінні піднімається:

— Ваша Честь, я протестую. Він продовжує вживати фразу «офіцер поліції». Гадаю, що...

— Ви першим її використали, — відрізає суддя Пондер. — Ви використали її першим. Відхилено.

Ми зрештою встановили, що четверо з копів розмалювалися чорним бойовим гримом, і коли я продовжую, Кістлер виглядає дурнувато, ніби підліток, який бавиться кольоровою крейдою. Настав час для справжніх розваг. Тож кажу:

— А тепер, офіцере поліції Кістлер, ви багато граєте у відеоігри, так?

Фінні знову на ногах:

— Протестую, Ваша Честь. Релевантність.

— Відхилено, — різко кидає Його Честь, навіть не глянувши на прокурора. Судді Пондеру вже помітно набридає поліція зі своєю брехнею і вивертами. Ситуація повністю наша — для мене це велика рідкість — і я достеменно не знаю, як із цим бути. Прискорити все і передати справу присяжним, поки вони на нашому боці? Чи просуватися поволі, набираючи всі можливі бали?