Читать «NOSTRADAMUS: Таємниця пророка» онлайн - страница 59

— Що ти маєш на увазі?

— Там щось написано. Я не вмію читати, але там випалені якісь літери. Як ото.на Йолиній скрині. Я насамперед подивився туди.

Сабір підняв Чорну Богородицю. Вона була набагато легша, ніж він припускав. Заввишки близько двох футів, вирізана з темного мореного дерева, на голові у неї й на голові малюка Ісуса були вінки, а на шиї в Богородиці висіло золоте намисто. Її тіло було обгорнуте якоюсь тканиною, що розійшлася на лівій груді, відкриваючи трохи світліше дерево. Вона сиділа на стільці, а малий Христос сидів у неї на колінах. Його обличчя, проте, було не личком дитини, а обличчям мудрого чоловіка старшого віку.

— Ти маєш рацію. Зараз я переведу той напис на папір.

— А чи не ліпше буде забрати її з собою?

— Тут вона буде в більшій безпеці, аніж на дорозі з нами. І нам не дуже цікаво, щоб за нами знову гналася поліція. Якщо нічого не буде вкрадено, то для нас існує шанс, що через кілька днів вони облишать цю справу, задовольнившись тим, що допитають старого сторожа. А ми матимемо те, по що сюди приїхали. Я гадаю, тут просто дається фрагмент більшої мапи, яка, у кінцевому підсумку, приведе нас до віршів.

Він приклав аркуш паперу до основи, що була під ногами Богородиці, і став водити по ньому огризком олівця.

— Я не можу зіпнутися на ноги. Певно, він завдав мені більшої шкоди, ніж я подумав спершу.

— Зачекай на мене. Через хвилину я буду тут.

Алексі спробував засміятися.

— Не бійся, Адаме. Я нікуди звідси не втечу.

48

Сабір зупинився, щоб перевести дух. Алексі навалився на нього всією своєю вагою. Десь під ними вже лунало виття поліційних сирен, яке швидко наближалося.

— Я ще не цілком одужав від свого зараження крові. Я кволий, мов кошеня. Боюся, я не зможу дотягти тебе туди сам-один.

— Скільки нам іще йти?

— Я вже бачу машину. Певно, мені треба ризикнути й покликати Йолу. Але хтось може мене почути.

— А чому б тобі не залишити мене тут і не піти забрати її? Удвох ви змогли б підняти мене й пронести решту відстані.

— Ти певен, що з тобою все буде гаразд?

— Здається, я проковтнув один зі своїх зубів. Якщо я не вдавлюся ним, то зі мною все буде гаразд.

Сабір залишив Алексі, прихиливши його до паркану, що межував зі стежкою. Він поквапився на вершину пагорба.

Йола стояла біля машини зі стривоженим виразом обличчя.

— Я не знала, що мені робити. Я почула виття сирен і не знала, чи поліція хоче схопити вас, чи когось іншого.

— Алексі поранений. Нам доведеться перенести його через найкрутішу частину пагорба. Ти це зможеш зробити?

— А він тяжко поранений?

— Він утратив кілька зубів. Можливо, і щелепа в нього зламана. А може, і кілька ребер. Хтось ударив його стільцем.

— Хтось?

— Авжеж, той самий хтось.

— Він мертвий? Ти його вбив?

— Алексі намагався вбити його. Але пістолет не вистрелив.

Йола взяла Алексі за ноги, а Сабір за руки, піднявши більшу частину ваги його тіла.

— Нам треба поквапитися. Як тільки старий сторож сконтак-тується з поліцією і скаже їм, що під час сутички був застосований пістолет, наші справи кепські. Вони перекриють усі виїзди з долини й застосують воєнізовані частини. Наскільки я пам’ятаю з мапи, звідси можна вибратися лише в трьох місцях. І думаю, два головні вони вже перекрили.