Читать «NOSTRADAMUS: Таємниця пророка» онлайн - страница 53

— Я думаю, той чоловік поганий, Адаме. Згадай, що він зробив із Бабелем. Це не по-людському.

— То що ти хочеш мені сказати? Що ти змінила свою думку про пекло й диявола?

— Ні. Не те. Але я не розповіла тобі про все, що він мені казав. Я хочу, щоб ти й Алексі зрозуміли, з ким маєте справу.

— Ми маємо справу з убивцею-маніяком.

— Ні, він не такий. Я думала про це. Він розумніший, аніж маніяк або псих. Він точно знає, куди завдати удару. Він знає, як завдати тобі найбільшої шкоди й домогтися того, чого йому треба.

— Я не зовсім тебе розумію. Що ти хочеш мені сказати?

— Він сказав, що виб’є з мене дух. І поки я буду непритомна, він пошкодить ножем у мене всередині так, що я ніколи не зможу мати дітей. Ніколи не стану матір’ю.

— Святий Боже.

— Послухай, Адаме. Він знає все про нас. Про наші циганські звичаї і наш спосіб життя. Можливо, він сам почасти циган. Він знав, що коли він просто нападе на мене і завдасть мені болю, я можу й не сказати йому те, що він хотів знати. Я могла б і збрехати. А коли він сказав мені те, що сказав, то я була така переконана: він це зробить, що я обмочилася. Він міг тоді зробити зі мною все, що хотів, і я не змогла б чинити йому опір. І те саме сталося з Бабелем. Бабель був марнославний. Це була його головна вада. Він скидався на жінку. Він годинами міг на себе дивитися й чепуритися перед дзеркалом. Той чоловік спотворив йому обличчя. Більш ніде. Тільки обличчя. Я бачила його в морзі.

— Я не зовсім тебе зрозумів.

— Він грає на людських слабкостях. Він погана людина, Адаме. Справді погана. Він не просто вбиває. Він руйнує душі.

— Тим більше є резон звільнити світ від нього.

Йола зазвичай на все мала відповідь. Але цього разу вона лише відвернулася до вікна й промовчала.

43

— Схоже, вони тепер не кладуть гайкові ключі до шин в автомобілі, — сказав Сабір, риючись у задньому багажнику, де зберігався інструмент. — Я не Можу вдарити його домкратом. Або знаком аварійної зупинки.

— Я виріжу тобі замашну палицю.

— Що ти мені виріжеш?

— Замашну палицю. З падуба. Я бачу онде один. Це найміцніше дерево. Навіть до того, як воно буде висушене. Якщо ти ходитимеш із палицею, ніхто ніколи не запитає, навіщо вона тобі. И у та-кийепосіб ти завжди будеш озброєний.

— Ти справжній скарб, Алексі. Ти це знаєш?

Вони припаркували машину біля фортечних споруд, на пагорбі над святилищем. Унизу під ними були сади, які, здавалося, росли на голих скелях, змережані покрученими стежками, з майданчиками для огляду. Там блукали кілька туристів, без якоїсь певної мети, намагаючись убити час до вечері.

— Подивися на оті прожектори. Нам треба бути там ще до сутінків. Бо коли вони увімкнуть ті прожектори, увесь схил пагорба освітиться, як різдвяна ялинка.

— Ти гадаєш, ми його випередили?

— Ми знатимемо про це тільки тоді, коли ти проникнеш у святилище.

Алексі пирхнув:

— Але я не знаю, коли я проникну у святилище.

— Чого ти мене морочиш?

— Як це, я тебе морочу?

— Ти ж сам сказав...

Алексі засміявся й похитав головою.

— Усе дуже просто, Адаме. Кудись проникнути дуже важко, але вибратися звідти, куди ти проник, — досить легко.