Читать «NOSTRADAMUS: Таємниця пророка» онлайн - страница 48

-Що?

— Ми не знаємо. На дні скрині написано тільки, що таємниця віршів лежить біля її ніг.

— На дні якої скрині?

— Скрині моєї матері. Скрині, яку мати залишила мені у спадок. Тієї, що належала дочці Нострадамуса.

— Ти мені правду кажеш?

— Це все, що я знаю. Присягаюся вам.

Баль послабив тиск на її руки. Він подивився вгору по долині. Чоловіків ніде не було видно. Убити її? Немає глузду. Вона й без того вже майже мертва.

Він підтягнув її тіло до берега й укинув у річку.

38

— Я сподіваюся, хай йому чорт, що в цьому є якийсь сенс.

— Про що ти говориш? Про вірші?

— Ні. Про дику спаржу.

Алексі клацнув пальцями.

— Повір мені, він справді є. Йола готує дуже добре. Нам залишається тільки роздобути кроля.

— А де ти, в біса, сподіваєшся його зловити?

— Ти можеш переїхати його колесом. Я тобі скажу, коли побачу кроля десь біля дороги. Але не розчавлюй його — ти повинен розрахувати швидкість автомобіля так, щоб лише вдарити його в голову зовнішнім боком колеса. Його м’ясо не буде таким смачним, як м’ясо того кроля, якого вбиває сам Бог, але воно смакуватиме не набагато гірше.

Сабір стомлено кивнув головою. А чого ще він сподівався почути від Алексі? Що вони зупиняться в наступному місті й куплять там мисливську рушницю?

— Ти бачиш Йолу? Нам пора їхати.

Алексі випростався.

— Ні, я її не бачу. Вона пішла вниз понад річкою. Піду покличу її.

Сабір поплентався до автомобіля, хитаючи головою. Йому було важко в цьому признатися, але він почав знаходити втіху в усьому цьому. Він був не набагато старший від Алексі, але протягом останніх років траплялися дні, коли він думав, що втрачає інтерес до життя, перестає відчувати його абсурд. Тепер же, під невпинним обстрілом базікання Алексі та Йоли, що допомагало йому не думати про постійну загрозу з боку поліції, він несподівано для самого себе відчув, як збуджена цікавість до всього невідомого знову заворушилася десь у глибині його нутрощів.

— Адаме! — почув він крик за невеличким гайком дерев, униз по річці.

Він випустив із рук спаржу й побіг на той крик.

Перше, що він побачив, був Алексі, який хлюпався в річці.

— Швидше, Адаме. Я не вмію плавати. Вона у воді!

-Де?

— Якраз під тобою. Її обличчя на воді, але вона ще жива. Я бачив, як ворухнулася її рука.

Сабір вибіг на берег, незграбно стрибнув у повільну течію річки, відразу ж дістався до Йоли й взяв її на руки.

Вона підняла руку, ніби хотіла його відштовхнути, та її очі здалися йому мертвими, коли вона подивилася на нього, а в її русі не було ніякої сили. Сабір пригорнув її до грудей і дозволив течії віднести їх назад до берега.

— Я думаю, їй стало погано абощо. Біжи до автомобіля й принеси ковдру.

Алексі, брьохаючи, виліз із води. Він швидко оглянувся навколо зляканим поглядом і, хекаючи, побіг схилом пагорба нагору до автомобіля.

Сабір поклав Йолу на пісок. Вона дихала нормально, проте її обличчя було біле, як полотно, а губи набули нездорового синього кольору.

— Що це було? Що сталося?

Вона затремтіла, ніби після того, як її витягли з води, у її тілі відбувався якийсь не залежний від її волі процес.