Читать «NOSTRADAMUS: Таємниця пророка» онлайн - страница 23

Сестра Самани йшла поруч нього, так, ніби він їй належав або між ними існував ще якийсь законний зв’язок. «Мабуть, так воно і є, — подумав Сабір. — Я для неї ніби страховий поліс, що надає їй право не думати».

Білочка перебігла через стежку поперед них, і жінки збуджено загомоніли, перемовляючись між собою.

— Про що вони там базікають?

— Білочка — добрий знак.

— А поганий знак — це хто?

Вона вистрелила на нього очима, потім вирішила, що він не ке ц кує.

— Сова. — Вона стишила голос. — І змія. А найгірший — пацюк.

— А чому так?

Сабір зловив себе на тому, що й він стишує голос.

— Вони маріме. Запаскуджені. Ліпше не згадувати про них.

— Он як.

На цей час вони дійшли до іншої галявини, прикрашеної свічками й квітами.

— То ми сьогодні ховаємо твого брата?

— Так.

— Але ж у вас нема його тіла? Тільки волосся?

— Тихше. Ми більше не розмовляємо про нього. І не згадуємо його ім’я.

— Чому?

— Близькі родичі не розмовляють про своїх небіжчиків. Це дозволено тільки іншим людям. Протягом усього наступного місяця тут ніхто не згадуватиме його ім’я.

Старий чоловік підійшов до Йоли й передав їй тацю, на якій лежала пачка банкнот, гребінець, шарф, невеличке дзеркальце, комплект для гоління, ніж, колода карт і шприц. Другий чоловік приніс їжу, загорнуту в навощений папір. Третій — вино, воду та зелені зернята кави.

Двоє чоловіків викопали невеличку яму під стовбуром дуба.-Йола підходила до ями тричі, акуратно кладучи в неї кожну річ. За нею підійшло кілька дітлахів, які посипали купку складених речей зерном. Потім чоловіки зарили могилу.

Саме в цю мить заголосили жінки. Волосся на потилиці в Са-біра стало сторч від того атавістичного жаху.

Йола впала навколішки біля могили брата і стала бити себе у груди грудками землі. Кілька жінок біля неї звивалися в конвульсіях, закотивши очі.

Четверо чоловіків принесли на галявину важкий камінь. Вони поклали його на могилу Самани. Інші чоловіки принесли одяг та речі, що йому належали. Усе це поскладали на надгробок і підпалили.

Голосіння та ридання жінок стали ще гучнішими. Кілька чоловіків пили якусь рідину з невеличких скляних пляшок. Йола зірвала із себе блузку й посипала собі груди та живіт землею з могили брата та поливала їх вином, яке пили на його похороні.

Сабір пережив дивовижне відчуття розриву з реальністю двадцять першого сторіччя. Те, що відбувалося на галявині, мало всі ознаки безумної вакханалії, і світло від свічок та вогнищ танцювало на стовбурах дерев і відбивалося від перекошених в екстазі облич, схожих на ті, які ми бачимо на картинах Енсора.

Чоловік, який відтягував яйця Сабіра, щоб зручніше підставити їх під ніж, підійшов і подав йому трунок у глиняній чашці.

— Випий. Це не дозволить мюле підійти до тебе надто близько.

— Мюле?

Чоловік здвигнув плечима.

— Вони сновигають тут, навколо галявини. Нечисті духи. Намагаються проникнути сюди. Забрати... — Він завагався.—Ти знаєш.

Сабір проковтнув трунок. Спирт обпалив йому горло. Сам не знаючи, навіщо це робить, він зловив себе на тому, що киває головою.

— Я знаю.