Читать «NOSTRADAMUS: Таємниця пророка» онлайн - страница 21

18

Сабір був майже в стані марення, коли вони витягли його з дерев’яного ящика. Згодом, коли він намагався пригадати ті емоції, які переживав, коли його запхали до ящика, то виявив, що свідомість стерла їх цілком і повністю. Мабуть, для самозахисту, подумав він.

Бо він не брехав, коли сказав про свою клаустрофобію. Багато років тому, ще в дитинстві його односуми вирішили пожартувати й замкнули його в багажнику вчителевого автомобіля. Тоді його пам’ять теж вимкнулася, наче провалилася в чорну яму. Учитель знайшов його, напівмертвого, через три години. Він зчинив тоді справжню бучу. Розповідь про той хуліганський «жарт» була надрукована в місцевих газетах.

Сабір тоді сказав, що не пам’ятає, хто з ним утнув ту витівку, але десь через десять років зумів помститися. Він уже був тоді журналістом і на повну силу використав свої професійні можливості. Проте помста не вилікувала його від клаустрофобії, а радше навпаки — в останні роки вона стала нестерпнішою.

Тепер він почував себе зовсім зле. Рука пульсувала, і він підозрював, що міг підхопити вночі інфекцію. Порізи знову відкрилися, і він не мав чим почистити їх, перед тим як знову накласти пов’язку; він міг лише припустити, що поки він сюди їхав, у його рани проникли нові небажані бактерії — а ув’язнення в дерев’яному ящику тільки ускладнило цю проблему.

Його голова була відкинута назад. Він спробував підняти руку, але не міг — власне, усе тіло відмовлялося йому підкорятися. Він відчув, що його перенесли в якесь затінене місце, потім кількома сходинками нагору до кімнати, де світло падало на обличчя, проникаючи крізь кольорові шибки. Останнім його спогадом були двоє карих очей, що пильно вдивлялися в його очі, наче той, кому вони належали, намагався проникнути на саме дно його душі.

Він прокинувся від нестерпного головного болю. Повітря було задушливе, і дихати йому було надзвичайно важко, так, ніби його легені на три чверті наповнилися рідкою спіненою гумою, поки він спав. Він подивився на свою руку — акуратно перебинтована. Він спробував підняти її, проте вона лише трохи судомно смикнулася, перш ніж знову безпорадно опустилася на ліжко.

Він зрозумів, що перебуває в бударі. Денне світло проникало сюди крізь кольорові шибки, збоку від нього. Він спробував підвести голову, щоб виглянути крізь єдину не пофарбовану шибку, але таке зусилля виявилося йому не до снаги. Він упав назад, на подушку. Він ще ніколи настільки не втрачав контакту зі своїм тілом — враження було таке, ніби його розібрали на частини й забули ту схему, за якою можна було б зібрати знову.

Що ж, принаймні, він не мертвий. І не перебуває в поліційно-му шпиталі. Треба сподіватися на краще.

Коли він знову прокинувся, була ніч. До того як розплющити очі, він відчув поруч себе чиюсь присутність. Удав, що спить, і відкинув голову набік. Потім обережно підняв повіки і крізь щілину, яка під ними відкрилася, спробував роздивитися, хто там сидить у темряві, так, щоб вона не помітила його погляду. Бо то була жінка — щодо цього він не сумнівався. Чутно було різкий запах пачулі і якісь тонші пахощі, що невиразно нагадали йому пахощі тіста. Можливо, ця особа замішувала хліб?