Читать «Перекручена реальність» онлайн - страница 132

Хлопець мовчки схилив голову…. І прошепотів…

– Оля, ти така вродлива…

– Нічого я не вродлива… Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…

– Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів і як їх там…

– …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?

«Розмова не в’яжеться», – подумала у відчаї…- І ніч не допомагає…».

– - Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?

– Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей… А у тебе їх двоє?

– Що ти знаєш? За мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати …

– Це вона тебе кинула?

– Ні… Я – творча людина… Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я – маляр, а вона – начальник відділу «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути лише чоловіки, і саме вони створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки спроможні лише на щось вторинне… А творчі люди – вони приречені на самотність… Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.

І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.

– Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш, переважна частина людства – то сірість, яка міряє всіх своїми мірками. Обивателі – усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше – в телевізорі. І ось ці людиськи намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої сірості не може дійти, що для генія, таланта, сім’я є згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я – то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами! А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк – я втік звідти… Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить, а я малюю інтелігента, який просить на добродійність у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов…

– І як збираєшся жити далі?

– Та завжди так було… Сірість – вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника. Найталановитіші пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість – вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах… Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!… Розумієш? Зараз кажуть: це – неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави – і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… “Божа іскра” зникла… Я наразі перебуваю на тому щаблі, коли або туди, або сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи добро то – слава? Слава серед кого? Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким, хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр… Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж – наш друзяка!». Отим-то все й закінчиться…