Читать «Перекручена реальність» онлайн - страница 130

7

Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві… Запросив до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії сміявся, як цаплений… До того ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався… У якийсь момент все це набридло… Вона вибачилася і пішла додому… Все. Крапка. Більше на дзвінки цього дурня вона не відповідатиме. І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.

…В супермаркеті побачила Ігоря, який сумно котив кошик. Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала секретарка. Ольга знову сховалася за полицями, дивуючись, чому це суддя Коцюба так сміливо розгулює з молодою коханкою? Щось змінилося в його житті?

… З ліфту вийшла з почуттям спустошеності і самотності… Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у компанії напевно художників – юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася на періодичні вакханалії у його квартирі…. За звичкою подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося? Тихо…. Обережно відхиливши двері, вона негайно ж відступилася… Пізня година, не замкнено… Може сусід потребує допомоги? І нечутно увійшла… З темної кімнати доносилося тихе сопіння.

…Назар сидів в залі на підлозі… Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….

При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… – хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. – Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість…”. Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав… Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався… Анатолій же навпаки, – зрозумілим і імпозантним… А цей… Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою… Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…

Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла… Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно… Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували… Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету.. Як її життя…Сходинка перша – вона народилась, друга – пішла у школу… І – передостання… А далі… Далі – провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр…