Читать «Ромео і Джульєтта» онлайн - страница 14

То взавтра я пришлю.

Ромео Душі спасінням…

Джульєтта Сто тисяч раз тобі привіт!

(Виходить)

Ромео В сто тисяч раз без тебе хмурий світ!

Так, як школяр від книжки утікає,

Так ревно і любов любов шукає;

Як гидко їм на школу знов дивитись,

Так тяжко їй з любов’ю розлучитись!

(Ступає до виходу)

У вікні знову з’являється Джульєтта.

Джульєтта Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені

Сокольничого голос, щоб назад

Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Ехо,

Й повітря б голос більш, ніж я, захрип.

Повторюючи це ім’я невпинно:

«Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!»

Ромео То кличе знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців

І солодко скрашають тишу ночі,-

Мов ніжна музика милує вухо!

Джульєтта Ромео!

Ромео Люба!

Джульєтта Милий, завтра вранці

Коли прислать до тебе посланця?

Ромео Найкраще о дев’ятій.

Джульєтта Не спізнюсь.

Мов двадцять літ чекать тії години!

Забула я, чого тебе вернула…

Ромео Дозволь зостатись, доки ти згадаєш.

Джульєтта Не буду згадувать, щоб ти зостався,

Та не забуду, як з тобою любо!

Ромео Зостанусь я, щоб ти за все забула,

Забуду й сам, що є десь інший дім.

Джульєтта Світає… Хтіла б я, щоб ти пішов,

Але не далі, аніж птах отой,

Який літає на шовковій нитці.

Пустунка дівчинка його відпустить,

Як бідолашного в кайданах в’язня,

й відразу знов назад за нитку тягне.

Ревнуючи до волі ту пташину.

Ромео Хотів би птахом бути я твоїм!

Джульєтта І я, мій любий, теж цього хотіла б,

Та ласками замучила б тебе…

Прощай, прощай! Тяжкий час резетавання…

О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася б, хоч і світає!

(Виходить)

Ромео Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Тепер до келії отця святого -

Почуть пораду хочу я від нього.

(Виходить)

СЦЕНА 2

Келія брата Лоренцо.

Входить брат Лоренцоз кошиком.

Брат Лор. Всміхається світанок сіроокий -

Мережить барвами хмарки високі;

Плямиста темрява нічна, мов п’яна,

Тіка з-під огняних коліс Титана.

Ще доки погляд сонечка палкий

Не розірвав украй туман нічний,

Роси не випив, дня не стрів привітом,-

Я кошик свій наповню різним цвітом,

Рослинами цілющими й травою

Отруйною і згубною, страшною…

Земля - природи мати і могила:

В собі хоронить все, що породила.

І ми численних бачимо дітей,

Що ссуть життя і міць з її грудей.

Хоч в матері одної й різні діти,

Та кожне з них потрібне все ж на світі.

Які ж то сили благодатні й цінні

У травах є, у квітах і в камінні!

Й мерзенне все, що із. землі встає,

Хоч щось корисне все ж землі дає.

Проте й в найкращому нема такого,

Чого б не прирівняв ти до лихого:

Корисне все - до діла або в строк,

Бо з блага, може теж постать порок.

Входить Ромео.

Ось квіточка мала; в стеблі цім самім

Трутизна вбивча змішана з бальзамом,-

Понюхав лиш - і сили повен вщерть,

А на язик узяв - раптова смерть.

Отак добро і зло поміж собою

І в людях, як в траві, стають до бою;

Якщо ж добро не подолає зла,

Кінець і для людини, й для стебла.

Ромео Добридень, отче!

Брат Лор. Будь благословен!

Хто там віта мене раненько так?

О сину мій, то є недобрий знак:

Покинуть ложе о такій порі.