Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 3

 ....Доктор Тагабат нажав кнопку.

 Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

 Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.

 Я думаю “так треба”.

 Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.

 Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

 Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —

 — “розстрілять”,—

 мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

 “Але який вихід?”

 — Який вихід?? — І я не бачив виходу.

 Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

 — Але я не бачив виходуі

 Воістину правда була за доктором Тагабатом.

 ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

 Я подумав: “коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини”.

 Але я подумав:

 — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

 І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

 ...Свічі танули.

 Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

 ...До розстрілу присуджено,

 — шість!

 Досить! На цю ніч досить!

 Татарин знову тягне своє азіятське: “ала-ла-ла”. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

 Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

 Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

 Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

 ...Шість на моїй совісті?

 Ні, це неправда. Шість сотень,

 шість тисяч, шість мільйонів —

 тьма на моїй совісті!!!

 — Тьма?

 І я здавлюю голову.

 ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

 Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.