Читать «Потомки запорожців» онлайн - страница 16

 Демид. Га? А пащо їх любить? Бідні люди погані. Злиденні та плохі, вроді мене... Тьху... Отож-бо, чув, дурного Харитона Гусакового настановляють, кажуть, кооптахом. Пропала птиця...

 Верещака. А син от ваш, Петро, бідний?

 Демид. Е, Петро. Петро воєнний, образований. Робочий чоловік. Ми змалку що? В буряках копались, а він уже цукор варив...

 Верещака. Де?

 Демид. На цукроварні, де? Дурне питаєте...

 Входять Цар, Трубенко, Сторчак і Чорнота.

 Цар. Здрастуйте.

 Сторчак. Здрастуйте.

 Чорнота. Здрастуйте. З неділею.

 Павлюк. Здрастуйте. Що треба?

 Тихий. Здорові.

 Писанка. Добрий день. З чим прийшли?

 Гусак. Знов прилізли, контрреволюція лукава!

 Цар. Не контрреволюція, а антитеза.

 Верещака. Що?!

 Пасічний. Інтересно. (До Верещаки). Придивляйтесь уважію.

 Трубенко. Десь підхопив слівце.

 Верещака. Що за антитеза? Звідки?

 Цар. Тутешня. З нашого села.

 Верещака. Сказитись!

 Гусак. Вийдіть геть негайно!

 Чорнота. Дозвольте... Як це так!

 Цар. Я чув, що тут письменники приїхали писати драму з нашого життя.

 Верещака. Не драму, комедію.

 Цар. Комедію нам грать ще ранувато.

 Гусак. Не ваше діло. Що вам треба?

 Цар. Хотів сказати дещо.

 Пасічний. Заходьте вечором, прошу вас. Зараз засідаєм.

 Мар'яна. Ну, хай би люди посиділи... Господи...

 Гусак. Вийдіть, вам кажуть! Напишуть вре, що треба, і без вас.

 Цар. Вийдемо, якщо так. Тільки без нас же ситуація часу неповна. Невже не видите, що зараз ось якраз на нашій середняцькій шиї хитається судьба століть. Що в океані труднощів людських цілого світу щонайтрудніші люди — ми. Мов чи наше? Ось світове питання. Великий знак доби. Несемо. Хитаємось на цілий світ — сюди-туди. Несемо!

 Пасічний (до Верещаки). Чули?

 Гусак. От шкура!

 Верещака. Моє чи наше? Це ж дійсно запорозький Гамлет.

 Трубенко. Товариші, будь ласка, до вечора не маємо часу. Просимо вийти.

 Цар. Жаль.

 Верещака. Жалієте?

 Цар. Жаль думок. Може, не зараз, колись би пригодились. Прощавайте.

 Входить Скидан.

 Скидан. Ага! Дядько Цар! Дуже радий. Як співається в пісні: «Ой що ж то за шум учинився, дядько Цар у колгоспі появився».

 Сторчак. Не зовсім.

 Скидан. Он як!

 Верещака. Чому?

 Цар. Не гоцжусь. Нутро непідходяще.

 Гусак. Хитре?

 Цар. Чого там! Ні над чим хитрити.

 Пасічний (до Верещаки). Чули? Самокритика.

 Верещака. Оригінальне. (До Сірина.). Хоче бочком на дурничку проскочити в дійові особи, в герої.

 Гусак. Чорта лисого!

 Верещака. В колгосп, мовляв, не хочу...

 Цар. Не хочу.

 Верещака. Точно... І хочу непомітно обернутись в позитивний образ. (Записує).

 Цар. Не криюсь — хто не хоче! Трудно зараз бути в негативі: ані тобі сльози, ні каяття, ні путнього слова Самі злочинства сиплються з тебе, як з торби.

 Верещака. Перехідний момент.

 Цар. Мабуть, що так. Племінник мій, професор фізики в Ленінграді, член партії, так той аж звідти бачить, що я за один. Пише мені недавнечко в листі...

 Сторчак. Сам читав!

 Цар (дає Сторчакові листа). На, читай уголос... Пробачте — неписьменний.

 Сторчак (читає). «Повинуючись загальному гідростатичному закону, ваше, дядьку, селянське старовинне єство не зовсім відповідно ще розташувалося в новому політичному сосуді, в який його судьба перелила, вповні ще прийняло його модерну форму. Деякі молекули уашого єства ще іте вляглись рівнобіжне стінкам отого сосуду і мусять довго ще стирчать куди і як попало...»