Читать «Потомки запорожців» онлайн - страница 15

 Нечитайло. Помовч. Інтелігенції не лякай, чуєш?

 Уляна. Еге. Забула. Живе ще ж той, Безверхий. Все корів малює та глечики на призьбі.

 Верещака. Да? Цікаво.

 Скидан (показуючи на Демида). Ось мій батько. Недочуває, пробачте. Моя жінка Мар'яна.

 Верещака. Приємно... А що вам з моїх творів...

 Скидан. Все сподобалось. Смак у письмі я маю високий. Що я читав? Ну, вас читав, ще там когось. А книг написано, ви самі знаете... Не потурайте моему смакові в питаннях досконалостей мистецьких.

 Верещака (до Сірина). Чули? Інтересна мова.

 Скидан. Нові часи, товариші. Ми зараз прагнемо такого тону, щоб стенограму нашої розмови читати міг би увесь світ, а по самі лише любителі фольклору.

 Верещака. Чудесно! Ви є, товаришу Скидан, ота іюва шива людина, якої так бракує для письменства.

 Скидан. Не знаю, може. Вам видніше.

 Верещака. Я буду щасливий увічнити ваш образ для нащадків у століттях. Ви розумієте мої завдання?

 Скидан. Щодо віків і нащадків мені однаково, пробачте, чи будуть знать вони, який ходив я неголений, як некрасиво їв і пив, як лаявся погано часом і як нові слова невірно вимовляв...

 Верещака. Ні, чому...

 Скидан. А от що діється, і як довірив нам таку всесвітню справу Центральний Комітет, і як я шкутильгаю •тутечки, коли б ви знали, як часом падаю, як комуністом етав у колгоспі, — оце для століть, признатись, неоднаково мені.

 Верещака. Так. Але я опишу ваш побут. Жива людина ви, а не плакатний знак.

 Скидан. Глядіть, щоб побут вас не обдурив. А віп такий, і особливо у степах, де все не високо, казав той, і не низько.

 Тихий. Та ще й на вітрі.

 Верещака. Себто?

 Тихий. Який тепера побут? Поїхав побут з куркулями. А тут в колгоспі веремія...

 Скидан. А пристрасті, коли б ви бачили! От розпитаєте Марисю. Одні сюди, другі — назад... Вперед — назад, Вперед — назад... А тут роботи безліч і складних завдань. Позбутись треба, і не як, а зразу, бога, чорта, і святого Духа, і всіх святих, що володіли нами тищі літ, домовика, русалок, і відьом, і власних коней, і корів, і персонального запасу хліба, і особистої землі, і спадщини, і царства божого, загробного життя, неділі, паски, різдва...

 Уляна. От дожились!

 Скидан. Заповнить новим змістом всі оці пустоти і возлюбити труд на щастя людства, й межі стерти предко^ вічні, з'єднатися в єдине поле... Хто в світі нам рівня в щедротах оддавання?!

 Уляна. Нема на світі... О-ой!

 Демид. Еге! Корів он оддають да ріжуть. Да одне одного!.. Да самогон женуть смердючий, змій би його пиві Тьху!..

 Тихий. Все стало іншим, навіть горе і радість. Довірите? Назвіть мені що-небудь, що б не стало іншим. От життя!

 Демид. Таке мелете. Ну, хай уже начальство інше. Бідність же та сама?!

 Гаркавий (у дверях). Петре!

 Скидан. Іду!.. І бідність, тату, вже не та. Колись її всі жаліли, а зараз колективно ненавидять — партія уряд і всі трудящі.

 Демид. Не бреши, голодранцю!

 Скидан. Їй-богу, тату, правда! (Вибігає у двір).

 Демид. Як же ш ненавидять, коли їх на всі должності настановлюють?

 Верещака. Так ненавидять, діду, бідність саму, а людей бідних люблять.