Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 93

Іван Васильович. Цілком. Вперше у житті наважився викопати чуже добро… хай навіть небіжчика-родича… й одразу ж попався.

Василь Іванович. Отже, участь свою у розкраданні державних коштів в особливо великих масштабах заперечуєте?

Іван Васильович. Абсолютно!

Василь Іванович. І хабарництво — теж?

Іван Васильович. Безперечно!

Василь Іванович. А Канторович, Заруба, Лис, Тараненко — всі в один голос показують, що ви в них голова. «Татом», «Хазяїном» вас називають.

Іван Васильович (обурено). Яка дурниця! Підлі наклепники!

Василь Іванович. Це вже справа суду і слідства — встановити і довести. Ми оперативники. Ордер на ваш арешт виписаний давно, але не брали вас тому, що зацікавилися вашими діями. Чогось ви спішно продали свою прекрасну дачу. За досить недорогу ціну. Купили іншу, значно гіршу, у гіршому, менш престижному районі. За ціну досить високу… Ми розуміли, що тримати такі великі гроші, які «зависли» на вас згідно з показаннями підслідних та свідків, ви ні на книжці, ні вдома не будете. І вирішили трішечки постежити за вами. Як бачите, не безрезультатно.

Іван Васильович. Піраміду — руш!.. Друга шайба в мої ворота. Але… як кажуть хокейні коментатори, канадці змагаються до останньої секунди. Подивіться на мене уважно. Невже я схожий на злодія? На грабіжника з великої дороги? Давайте тільки не гарячкувати. Кілька хвилин поговоримо спокійно. (В той час, як він говорить, Василь Іванович очима і ледь помітним кивком голови показує Галині Сергіївні на мішок, який тримає у руці Дід Каленик. Галина Сергіївна непомітно, за спиною Івана Васильовича, бере в діда мішок.) Ви, може, читали у «Комсомолці», — люблю молодіжну пресу! — статтю про товаришів з Міністерства автотранспорту Казахської РСР?

Василь Іванович. Читали. Аякже.

Толя. І я читав. Банда хабарників на чолі з міністром.

Іван Васильович. От-от. До мене це не має ніякого стосунку, повірте, але… ви звернули увагу на висновок, який робить журналіст?

Василь Іванович. Який висновок? Щось не звернув…

Іван Васильович. Не звернули? Жаль. А висновок такий що справа не в конкретних особах, а в недоліках економічної системи… Так! Припустімо, що я брав гроші! Але ж я нікого не примушував їх давати. Товариші самі приносили до мене в кабінет. У конвертах. І просили, благали, щоб я узяв. Я допомагав їм виконувати державні плани. Завдяки мені тисячі людей одержували премії, прогресивку.

Василь Іванович. Благодійник!

Іван Васильович. Не іронізуйте. Я не хижак, а жертва. Жертва застійного періоду. Все, що я робив, я робив тоді. І так робили мільйони. Бо цього вимагав бюрократичний механізм. З яким зараз так завзято борються. І я б, повірте, боровся. Алє зійшов з дистанції. Сиджу, хекаю на траві, дивлячись, як пробігають повз мене молоді довгоногі «перебудівники».

Василь Іванович. Для чого ви все це говорите? Щоб видушити сльозу?

Іван Васильович. Ні. На співчуття не розраховую. Я знаю, що винен. І що понесу покарання. Я не знав, що вже виписаний ордер. І збираася завтра ж прийти повинитися. Сам. Але не встиг.

Василь Іванович. У вас було досить часу.