Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 92

Дід Каленик. Що тут таке? Що за крики?

Валера (дідові Каленику). О! Ви тут? А я…

Дід Каленик. А де ж я можу бути, як на моєму об’єкті таке кіно робиться серед ночі.

Іван Васильович. Та не тримайте мене так чіпко! Де я дінусь? Ключі від машини забрали, як же я втечу? Не той уже вік, щоб пішки бігати. Пустіть! У вас, діду, руки — як обценьки.

Дід Каленик. А ти думав!

Василь Іванович. Тільки попереджаю — дурниць не робіть. (Василь Іванович і дід Каленик одпускають Івана Васильовича.)

Іван Васильович. Уже зробив. Поспішив. Не витримав. Було б зачекати, переконатися, що не стежать. Що ж — шайба в моїх воротях. (Б’є себе по лобі.) Ех, ти!.. Джон Сільвер! Шукач скарбів!

Валера. Що таке?

Толя. Що це все означає?

Зоя. Нічого не розумію.

Василь Іванович. Поясніть своїм юним друзям.

Галина Сергіївна. А то вони думають, що ми злодії. Хотіли вам допомогти.

Іван Васильович. Усе правильно. Злодій — я. Лихий попутав. На старості років зазіхнув на чужі гроші. Прочув випадково, що покійний Брусиловський тут у садку добро закопав. А дружина не знає, бо з дружиною він жив недружно, коханок любив. От я й купив швиденько дачу. На останні кровні, роками нажиті.

Василь Іванович. Не так пояснюєте.

Іван Васильович. Так-так! Як на духу. Не сподівался тільки, що й міліції вже відомо.

Василь Іванович (показує на «дипломата»). Що тут і скільки — не знаєте?

Іван Васильович. Та звідки?

Василь Іванович. І ключа, звичайно, не маєте?

Іван Васильович. Який там ключ!

Василь Іванович. Отже, замок доведеться ламати. Ви, діду, і ти, Толю, як місцеві, так би мовити, жителі, будете понятими. (Виймає ніж, зламує замок на «дипломаті» й розкриває.)

Зоя. Ой!

Толя. Ого!

Валера. Клас!

Дід Каленик. Хазяйська дитина пакувала. Акуратненько. Кожна пачечка — в окремому мішечку Щоб не намокли.

Іван Васильович. Ай да Брусиловський! Мільйонер!

Василь Іванович. А ви, значить, ні сном ні духом?

Іван Васильович. Авжеж! Яким чином?

Василь Іванович. Негарно небіжчика обмовляти. Тим паче — родича.

Іван Васильович. Якого родича?

Василь Іванович. Колишнього чоловіка вашої двоюрідної сестри Брусиловського Михайла Львовича. Який, може, й не знав, що ви саме закопали в нього на дачі. Бо останні два роки був майже сліпий.

Іван Васильович. Яка поінформованість!

Василь Іванович. З кожним роком працювати дедалі легше. Техніка. Комп’ютеризація… А чого ви, скажіть, побігли? Такий поважний чоловік — і раптом чкурнув…

Дід Каленик. Мов хлопчисько з колгоспного баштану.

Іван Васильович. Маєте рацію. Несолідно. Нерви. Інстинкт жертви. Отой самий… Почув якийсь рух у сусідньому саду і…

Василь Іванович. А ми з дідом спокійно чекали вас біля вашої «Лади».

Іван Васильович. Навіть класики помилялись. Не врахував. Участі діда взагалі не передбачав. А вас… Скажу одверто — мені здавалося, що женуться за мною навіть не двоє, а хтозна-скільки… Бачите, який я щирий. Що ви хочете — наївний, недосвідчений, випадковий злочинець.

Василь Іванович. Наївний? Випадковий? Щирий? І ви серйозно?