Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 72

Тетяна Михайлівна. Це він, він винен в усьому! От хто справжній винуватець!

Слідчий. Хто?

Тетяна Михайлівна. Дружок його! (Показує на Дмитра Миколайовича.) Професор! Таточко рідний хлопця! Спокусив колись Олечку. І кинув. Утік. Аж у Москву забіг. Олечка йому, бач, не пара була… Як гуляти — пара, а як одружитися…

Дмитро Миколайович. А чому ж — по батькові? Якби…

Тетяна Михайлівна. Не хотіла Олечка його по батькові! Не хотіла! Хіба він батько? Козел!.. А Миколайовичем записала, бо народився хлопець дев’ятнадцятого грудня, на Миколая Чудотворця.

Дмитро Миколайович. А ви сказали йому… про дитину… і взагалі?

Тетяна Михайлівна. Ні, не сказала… Так уже вийшло… Та яка різниця — сказала, не сказала?! Хіба в цьому справа?!

Дмитро Миколайович (тихо, з гіркотою) От тобі й білий кінь! Переможець!

Слідчий (до прочинених дверей, за якими стоїть Віктор Олександрович). Зачиніть двері! Ви заважаєте!

Дмитро Миколайович. Це., це він… Там, у коридорі.

Слідчий. Він?

Дмитро Миколайович. Той, про кого йдеться.

Слідчий. Запросіть його сюди… будь ласка.

Дмитро Миколайович (зазирає за двері). Вже нема. Пішов.

Тетяна Михайлівна. Втік. Як завжди.

Надія Іванівна (говорить через силу). У зайців, яких так люблять діти, заведено: біжить лісом зайчиха, побачить під кущем зайченя, своє, не своє — байдуже, все одно зупиниться, нагодує, приголубить і лиш тоді побіжить далі… У зайців!

Дмитро Миколайович. А ми ж люди!

Входить Вася, зморений, знесилений, з червоними від безсоння очима.

Вася. Пробачте… (Сідає на вільний стілець, опустивши очі.)

Слідчий (Васі). Ви?..

Вася (зітхає). Шукав… І вдень, і вночі… По вокзалах, аеропортах, автобусних станціях… Та… (знизує плечима) поки що…

Стрижалковський (безнадійно). Нема…

Вася. Ми оголошення розклеїмо. З фотографією. «Знайти людину». Всесоюзний розшук. (З жаром.) Його знайдуть! Я певен! Я вірю!

Слідчий. Так. Надії втрачати не треба. Звичайно.

Стрижалковський. (механічно повторює). Звичайно…

Віра Василівна. Іноді знаходять і в Середній Азії, і на Далекому Сході. У нас в газеті навіть був матеріал.

Дмитро Миколайович. Так. Так. Точно.

Слідчий (Васі). Він щось говорив вам? У райвідділі?

Вася мовчки ствердливо хитнув головою.

Слідчий. Що?

Вася. Розумієте, я йому кажу на прощання, бадьоро так: «Ну тепер будемо з тобою зустрічатися…» Хотів підкреслити про те, що опікуватися буду, увагу приділятиму, щоб… А він: «Ні!.. Ви мене більше не побачите!» Повернувся й пішов… не обертаючись… Я ж не уявляв.

Стрижалковський (скрушно хитає головою). А ви кажете — знайдуть… Боже мій!.. Боже мій!..

Дмитро Миколайович (гостро глянувши на Тетяну Михайлівну, з притиском). «Не винні! Не винні!»

Вася. Якби я міг подумати…

Тетяна Михайлівна. Ну от! Знову починається! (Кричить.) Та припиніть ви нарешті! Хай мене ріжуть, — не визнаю своєї провини! Не визнаю!

Стрижалковський. Чому, чому зло таке рукасте, горласте?! (Стискає кулаки.) А я… Ех!.. Навіть у дитинстві не вмів битися… (Плаче.)