Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 71

Слідчий. Я вас розумію.

Стрижалковський. Ні-і… Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте. Бо нічого не знаєте. Ліда сказала, що, коли вона вперше побачила його, серце в неї завмерло і зупинилося. А тут ще керівник табірного оркестру: «Дивись, наче синочок твій. Такий схожий». І Ліда відразу, не задумуючись: «Значить, мій і буде!»

Слідчий. Ви хочете сказати…

Стрижалковський. Ліда того літа працювала у піонерському таборі. Там відпочивали вихованці школи-інтернату для музично обдарованих дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. Ми часто з Лідою працювали у таборах замість відпустки. Чи можуть взагалі нормальні батьки зрозуміти тугу бездітних по дітях — не знаю… Дмитрик якось теж одразу потягся до Ліди. Вони не розлучалися з ранку до ночі. Це була доля… Я не знаю, що тепер буде… У мене теж зупинилося серце, коли я вперше побачив їх разом. Вони сиділи на лавочці. Він якось судорожно обіймав Ліду і притискався до її грудей… Йому було тоді вісім років.

Слідчий. Він був сиротою?

Стрижалковський. Потім він сказав, тихо так: «Хлопці думають, що мені нарешті пощастило і ви мене всиновите… Але я не вірю». Розумієте?.. Він був більше, ніж рідний син…

Слідчий. Він був сиротою?

Стрижалковський. Так. Ми все перевірили. Ми дуже боялися, щоб ніхто потім не претендував. Не забрав… Якби ви бачили, як він радів! «Я навіть не вірю, що це насправді,— говорив він. — Що це мені не сниться. Боюсь, що прокинусь і побачу дитбудинок…» Куди він міг поїхати? Куди?.. Як у нього, крім нас, — нікого! Нікого на цілому світі!

Слідчий. Ваша дружина в лікарні?

Стрижалковський. Так… Післязавтра їй робитимуть операцію. Дуже серйозну.

Слідчий. Вона нічого не знає?

Стрижалковський. Ні… Як я їй скажу? Як?.. Він мав прийти в лікарню… В неї був день народження. Я сказав, що він захворів… Вона була така занепокоєна! І вирішила, що я плачу, бо теж хвилююся.

Слідчий. Дай боже вам сили…

Стрижалковський. Він такий непростий хлопчик!.. Хотів бути льотчиком — і боявся висоти. Хотів бути моряком — і погано плавав. І через усе те був дуже вразливий.

Дмитро Миколайович. Так. Так. Я теж це помічав. Йому було дуже важко робити зауваження. Одразу червонів. Ледь не до сліз.

Стрижалковський. Дуже вразливий… Це в нього від матері. Я розпитував про неї. Їздив на її батьківщину. У Запорізьку область. Ми боялися, щоб хтось із родичів потім не претендував. Близьких родичів у неї не було. Батьки померли рано. Бабуся, яка її виховувала змалку, теж. Але в селі її всі добре пам’ятають. І лагідно називали — Олечка. Вона була матір’ю-одиначкою. І записала Дмитрика на своє прізвище — Непийпиво.

Тетяна Михайлівна. Що?!

Стрижалковський. Якийсь негідник образив її. Мабуть, її легко було образити. Судячи з того, що про неї розповідали. Чиста й довірлива була. Якийсь Микола. Так принаймні було в метриці Миколайович. То потім він став Михайловичем. Після всиновлення… Я так завжди боявся цього Дніпра!.. Наче відчував!.. Наче відчував… Так боявся того Дніпра!