Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 39

– Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі, понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть[48], хліб жують і постолом добро возять! От тобі, паничу, і кінець!

XІІ

Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров’ю, а в турецьку війну – в Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.

В 1832 році на іванівський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про зруйнування коша, і так подібно до оповідання, що я, давши кобзареві карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони.

Гей, із-за зеленого гаю

Червоне сонечко зійшло.

Гей, з московського краю

Велике військо прийшло.

Червоне сонечко

Високо вже стоїть,

Дивиться батько в оконечко

Та й каже: «Дітки, що будемо робить?

Ось перед нами

Царицине військо стоїть,

Чи не за нами,

Щоб йшли татар к чортам гонить?»

«Ой батьку, щось воно не те!

Чого сі гармати горлом в вічі стоять?

Треба, батьку, спитати,

Чого вони од нас хотять?»

Ой провідали запорожці,

Що Нечоса Текелю послав

Щоб нас з старшиною

І всю славну Січ зруйнував.

Був же той день

Великі зелені свята,

О, бодай же твоя, Нечосо,

З того часу душа проклята!

«Гей, діти, запорожці,

Що будемо чинити?

Москаль кличе в гості,

Будемо чи ні йому голову хилити?

Як будемо Його зустрічати:

Чи з хлібом-солею,

Чи війну об’являти,

Чи йти до його доброю волею?»

Одні кажуть: «Мир лучче всього».

А сі: «Нехай нам випалять очі,

То й пропадемо аж до одного».

– «Ніколи сього не буде,

Щоб ми оддали Січ-мати,

Поки що світ-сонця

Будем Січ нашу рятувати!»

«Бога бійтеся, діти! –

Каже панотець архімандрит, –

Що ви хочете робити?

Прокляті будете із роду в рід.

Ви, діти – християни,

І підіймаєте руки на братів?

Не робіть в своєму серцю рани.

Щоб милосердний бог вас простив,

От вам хрест божий.

На його ви положіться,

І совіт мій вам гожий,

Ні в чім, діти, не журіться».

«Ну, панотче, по-твоєму нехай, –

Послухають тебе запорожці;

Бери, Петре, хліб та сіль

Та й ходім до Текеля в гості.

Ну, батьку, господи поможи,

Пошли нам добрий час!

Хліб, батьку, положи,

Та й говори за нас.

Бо війною, батьку, нічого не вчиним,

Треба доброю волею робити;

Ходім вже, поклон вхилим

Та й почнем про діло говорити».

Хліб-сіль Текеля прийняв

І почав нас угощати.

А як добре підгуляв,

То став і нас до себе прохати.

А в нас Петро кошовий

Має звичай свій:

Пішов генерала зазивати

До себе обіда козацького вживати.

Їв Текеля обід бурлацький

Та все смакував,

А опісля по-козацьки

Вином та медом запивав.

Ой пішов Текеля в свою палатку

Та й став міркувать.

Що йому робить спочатку

І як нашу Січ зруйнувать.