Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 37

– Хто це у вас так смачно готує?

– Є у нас, – одвітив кошовий, – такі скусні кухарі.

От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові – по одному. «Щоб, – каже, – такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд».

Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць[43], обізвався до Текелія:

– Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.

– По-яківському се він розмовляє? – спитав Текелій. – Нічогісінько я не розчовчу, що він розказує.

Так Строць і розтолкував цю приказку.

– Ви добродію, – каже, – їсте з блюда та худі[44], а ми їмо з корита досита – подивіться, які ми гладкі.

Після обід Текелій довго ще вештався по кошу, оглядав курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ; щоб вони їхали у Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать[45], а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. А що ви мені скажете, запорожчики? – спитав Текелій.

– От що, добродію, – кажуть січовики, – ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти?

– Так, запорожчики, так, – одказує Текелій, – нікуди відлучайтесь без мого відома.

– Так оце ж, для сього відома, – загомоніли козаки, – і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.

– Добре, запорожчики, добре, – каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай?

Та у нас, добродію, – загомоніли козаки, – про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.

– Куди ж оце ви, – спитав Текелій, – наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?

До Тилигула[46], добродію, кажуть січовики, – до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить?

– Добре, запорожчики, добре, – одказує Текелій, зареготавшись. – Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте.

Чуємо, добродію, чуємо, – загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.