Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 30

Дають йому місце і привітають по-товариській.

Бувало і так, що прийде, як вже пообідають, то зараз його нагодують, та й питають, чого йому треба. Тоді, за часів Запорожжя, не було таких лютих зим, як теперечки, і скотина цілісіньку зиму паслась по степах, а скотарі мали собі од вітру і хуртуни халабуди, окутані повстьми; вони кошами прозивались; їх ставили на колеса, щоб легше було перевозить на друге місце. Всередині коша була і кабиця задля вогню, часом, щоб було погріться, і посушиться, і зварить їсти собі і собакам. Опріч коша, мали вони ще при отарах і котигу, здоровенну арбу, в котрій возили харчі, воду і дрова, і як на одному тирлі потравляють скотиною пашу, то переходять на друге місце, отакечки кочували собі літо і зиму, як ті ногайці і татари.

На половині дороги між селом Покровським і Михайлівною годували ми коней в селі Чумаках у Коржевого племінника, заможного хазяїна і вже немолодого: так йому буде, мабуть, літ під шістдесят. Пообідавши, Корж ліг спочити, а я з хазяїном пішов оглядіть село. На вигоні понад балкою побачив я невеличку заросль – росло кілька груш і берестів: видко було, що колись була тут оселя.

– Чий се садок? – спитав я, – хто його садив?

– Тутечки колись, – одказав хазяїн, – сидів зимовиком Онисько-запорожець. От що про його розказують старі люди. Раз, проїжджаючи через Миргород, побачив він молоденьку і гарну дівчину, таку гарну, що й розказать не можна, та й закохався собі на лихо. У Ониська до біса було грошей; не взяв його кат, і розумний був, а вже такий завзятий, що всі січовики його поважали, так з себе ж такий шкарбан, що й ні на що було й глянуть! Не довго думавши, прийшов він до матері тії дівчини, що йому вподобалась, і став її сватать. Мати, бідна удова, дуже зраділа, що знайшовся такий багатий жених, не дала дочці і опам’ятуваться і приневолила її одружитись з Ониськом. Привіз Онисько молоду жінку у свій зимовик, тутечки у його була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку, усього вдоволь, а молодиця смуткує, журиться, ніщо її не радує і не веселить. Не сиділось і Ониськові з молодою жінкою, кажу ж, що дуже завзятий був; тільки почує, було, що збираються в коші на татар або на ногайців, то й не втерпить – кине жінку і поїде собі в кіш. Отож як поїде, то молодиця сама, одна-однісінька, ще гірш сумує. Було, наварить і напече усяких потрав, одягнеться, як на Великдень, сяде на покуті та сама з собою і розмовляє:

– Їж, душа, пий, душа, – скаже, – та люби Ониська!

– Не хочу я ні їсти, ні пити, – сама собі одказує, - і як мені любити Ониська!

– Чом? – пита сама себе.

– Він гидкий, він бридкий! – одкаже.

– Кого ж ти любиш?

– Я люблю Омелька-поповича, він такий гарний, хороший, уродливий, без його мені і світ немилий!

Та схилиться на білі рученьки, гірко заплаче. Раз, як вона так юродствувала, повернувся з коша Онисько; бачить, віконце в хаті відчинено, він і підійшов, щоб пугнуть, аж чує – щось жінка розказує, він і дослухав до кінця та як гукне: