Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 29

– Пугу, пугу, пугу!

А хазяїн у віконце до них обізветься два рази:

– Пугу, пугу?

– Козак з лугу! – гукне гість.

– Прив’язуйте коней, де й наші, одкаже хазяїн, і просимо до хати!

Тоді хазяйські наймити беруть коней, ведуть до стайні і пильнують їх, поки козаки гуляють, а січовики, ввійшовши в хату, перехрестяться до образів, вклоняться хазяїнові та й кажуть:

– Отаман, товариство, ваші голови!

– Ваші голови, ваші голови! одказує хазяїн, кланяючись. – Просим, пани-молодці, сідати.

Після цього привітання починали вже теревені гнуть, круглять горілку, мед, біломорські вина; а чаю, кохве і пуншів на Запорожжі не водилось, окрім варенухи[39], і то у багатих тільки і сановитих козаків. Як же вже добре підгуляють, от хазяїн і гукне на кухаря:

– Ану, братику, вари лишень нам обід або вечерю!

– Що ж, батьку, варить? – спита кухар. – Вари, братику, тетерю до молока, до масла, – коли пісний день, до води, на скору руку, – малай, галушки з пастрамою, печи загреби…

– Як же готовили ці потрави? – спитав я.

– Тетерю варили з борошна пополам з пшоном і вчиняли розчиною, як і тісто на хліб. Милай варили з прошеного борошна на воді без солі, бо їли його з солоним сиром або з бринзою. Пастрама – це сушена баранина, і загреби – пшеничні коржі, і прозивались загребами від того, що пекли їх на кабиці, загрібаючи в жар і попіл… Ну, як нагуляються, кажу, гості, так що вже пора їм і додому, от-вони й дякують хазяїнові:

– Спасибі, батьку, за хліб, за сіль! Пора вже нам по куренях до домівки. Просимо й тебе, батьку, до над, коли ласка твоя; оставайся здоров!

– Прощайте, пани-молодці! – одказує хазяїн. – Вибачайте, чим багаті, тим і раді; не згадуйте лихом!

Як вийдуть гості з хати, то хлопці зараз і підводять їм коней, напоєних, нагодованих і осідланих. Цей звичай був не тільки між товариством і знайомими, а і між чужими, бо у запорожців хліб-сіль була у великій увазі. У простих козаків, табунщиків і чабанів теж був звичай мать при собі усе, що йому треба. Підперізувались вони шкуряним поясом і прив’язували до його гаман, вицвяхований і гудзиками, і мідними бляшками з кресалом і губкою, швайку – часом налагодить збрую, і ложечник з ложкою. У якого козака не було цеї справи, того ніхто не поважав, і мали його за йолопа, за харпака. Коли лучалось, що який-небудь чабан прийде до скотарів за ділом чи там і застане їх за обідом або за вечерею, то й каже:

– Хліб та сіль, пани-молодці!

А вони йому і одказують:

– Їмо та свій, а ти у порога постій!

– Е, ні, пани-молодці, - скаже чабан, виймаючи ложку, – посуньтесь лишень, дайте і мені місце!

Та й сіда до гурту.

– Догадливий і справний козак, – загомонять хлопці, - вечеряй, братчику, вечеряй!