Читать «Фріда» онлайн - страница 71

«Розумієш, мала, — якось казав їй Маджарян, — у нашій країні з часів Русі торгівлею, ґешефтом (і в доброму, і в поганому розумінні цього слова) і тим, що тепер називається словом „бізнес“, займалися греки, вірмени і євреї. Саме в них діловитість є справою десятків, а може, й сотні поколінь… Це династичне чуття… Його ще часом називають інтуїцією, але це не зовсім так. Це закладений на генетичному рівні тисячолітній досвід. Як українці-землероби відчувають і люблять землю, як скотарі відчувають і люблять худобу, так ми — торгові народи — відчуваємо й любимо бізнес. Як землероб персоніфікує землю, як скотар ставиться до худоби, так ми обожествляємо бізнес і торгівлю. Ви, українці, дуже часто нас засуджуєте, вважаючи, що для нас гроші — головне. Так, головне, але не у вашому розумінні, не в сенсі зажерливості. Ми любимо гроші, які працюють. От і все. У вас родить земля, у скотарів — худоба, а в нас родять гроші. Вкладеш зерно і працю в землю — вона почне родити, не вкладеш — не отримаєш урожай. Вкладеш гроші і працю в худобу — отримаєш приплід, ні — сидітимеш бідним. Так само ми вкладаємо гроші в справу і отримуємо результат. Наша любов до грошей те саме, що ваша любов до землі чи скотаря до худоби. Для нас кількість грошей те саме, що для землероба — кількість землі, а для скотаря — худоби».

Гроші Ірині приносив папір. Папір її годував, поїв, одягав…

Коли їй було погано на душі, вона йшла на котрийсь зі своїх складів, замикалася серед куп паперу і сиділа, вдихаючи ці запахи… Тут їй було затишно. Тепер вона може сказати, чому. Папір — це друге життя дерева, а Ірина Ревуцька — це друге життя Фріди…

Подібно до того, як Мойсей Давидович, шиючи свої шуби, пам'ятав про духи звірят, з яких вони були пошиті, і мав свої шуби і шапки за живі істоти, так само Ірина завжди пам'ятала про дерева. В її бізнесі був не лише папір, а й в дерева. Якщо її колеги по бізнесу купували нерухомість традиційну — орну землю, будинки — задля того, щоб насолодитися цим або ж мати хосен уже зараз, принаймні за життя, Ірина вкладала гроші в ліс. Вона саджала нові дерева, які виростуть у густий ліс із грибами, ягодами, папороттю, птахами, павучками і зайцями через десятки років. Альтруїзм? Боже збав! Зберігаючи і вирощуючи ліс, вона спокутувала свою грішну любов до паперу. Ірина елементарно знімала стрес. Адже вона сама була жінкою-древом. Їй так хотілося, щоб один із посаджених нею дубів перетворився на світове крислате древо, на якому б у великому гнізді сиділи святі Кузьма й Дем'ян, божі цілителі. Як було намальовано в старій вірменській книзі її дитинства…

…Довгими вечорами, коли вона малою лежала вдома хвора, до неї навідувалася тітка Каріна Варданян, дружина рідного брата її батька, приносила «щось перекусити» і час від часу що-небудь дарувала зі свого посагу. То набір мережаних носовичків, то музичну скриньку з балериною, то маленькі срібні сережки… А якось, коли Фріда хворіла, Каріна принесла їй велику книгу з картинками. Книга була написана незрозумілою давньовірменською мовою, а картинки ілюстрували дивовижні історії.