Читать «Фріда» онлайн - страница 70

— Бачиш, як люди жили! — сказав Мойсей Давидович.

— Хіба то життя? — засумнівалася Берта Соломонівна.

— Оце, Берто, і є справжнє життя. А зараз ми що — скніємо… Нема де розвернутись! Нас би з тобою та в ті часи… Ти б мала свій банк, а я… А я тримав би будинок мод. Правда, Мишко? — обернувся він до Фріди.

— Ти нащо підглядаєш! — насварилася Берта Соломонівна на внучку. — Марш у ліжко!

Фріда прожогом кинулася під ковдру.

— Тільки не розчухуй свою вітрянку! — попередила бабуся.

Мойсей Давидович посміхнувся і штовхнув Берту Соломонівну ліктем:

— Не свари її, з неї будуть люди! Пам'ятаєш, саме їй явився привид ґешефту.

Берта Соломонівна з підозрою глянула на Фріду, але нічого не сказала.

Мойсей Давидович мав рацію. З Ірини-Фріди «вийшли люди». Вона має все, про що мріяли мешканці дому-древа: ломбард як пам'ять про покійну Берту Соломонівну, швейну фабрику на пам'ять про покійного Мойсея Давидовича, казино для покійного Збігнєва, антикварний салон як пам'ять про покійну пані Ірену… Так вимагає древо, що живе в ній.

А почала вона з паперу. Саме папір збагатив її. «Паперова королева» — казали про неї.

Люди люблять діаманти, золото, гроші, старі меблі, горілку, морозиво, футбол, а Ірина любила папір. Вона була паперовою фетишисткою. Папір друкарський, книжковий, газетний, упаковочний…

Важко згадати, з чого все почалося — чи то з коробки з фантиками, чи з прискіпливого ставлення до якості зошитів, чи з трепетних доторків до пачки паперових грошей, чи то з відсутності туалетного паперу. Одне словом, все те саме, що в усіх у дитинстві, але чомусь саме вона зробилася королевою паперу…

Вона приїхала до Польщі на екскурсію і напросилася на паперову фабрику. Тоді її настільки вразили рулони (рульони, сказала б пані Ірена) білосніжного паперу, що вона підійшла до директора і сказала: «Купую!» На ті часи на рахунку її новоствореного підприємства лежали двісті доларів, але це не завадило їй укласти контракт з виплатою протягом місяця. Контракт тримався на чесному слові, проте вона це зробила, гіпнотизуючи своїми зеленими очима прозорі польські очі. Чи гіпнотизувала вона їх чи то, навпаки, ті очі добре розумілися на психології бізнесменів, у конкретному випадку марнославних початківців, але оборудка відбулася. Навіть не оборудка, а ґешефт. Після «здєлки» вона знайшла на стоянці «ТІР» галицьких хлопців, які возили в Польщу горілку, домовилася з ними про фури, забрала папір, заплатила за старим торговим звичаєм на всіх пострадянських митницях хабар, приїхала до новоствореної друкарні тоді ще незнайомого Маджаряна і, дивлячись своїми зеленими очима в його вірменські чорні очі, переконала його купити все це за ціною, яку призначила сама. По розрахунку з поляками вона поклала на свій рахунок перші сто тисяч, які знову вклала в папір.

Ірина вперше дозволила собі піти в ресторан задля власного задоволення, а не для бізнесових переговорів, лише тоді, коли на її рахунку було більше мільйона. Такі були її принципи. А точніше, древо, що жило в ній, диктувало їй трепетно ставитися до грошей.