Читать «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)» онлайн - страница 70

Також вільні козаки Херсонщини за своїми функціями та навіть зовнішнім виглядом були дуже схожі на гайдамаків. Це знайшло своє відображення як в літературі, так і в джерелах. В.Верига писав, що Гайдамацький кіш, який нараховував 8 тисяч вояків, представляв Херсонщину на Всеукраїнському з’їзді вільного козацтва 3–6 жовтня в Чигирині^[384]. А харківська газета «Нова громада» повідомляла: «З Миколаєва доносять, що гайдамаки вільного козацтва під командою полковника Занози взяли під охорону всі банки, почту й телеграф»^[385]. Можливо, така плутанина могла бути пов’язана з тим, що І.Луценко в Херсонській губернії очолював не тільки вільнокозацьку організацію, але й ОУВР, а військовий рух, безумовно, ототожнювався більше з гайдамацькими частинами, які були чисельніші та краще організовані, ніж з вільними козаками.

Структура вільного козацтва, яку запропонував І.Луценко, майже без змін була представлена в статуті вільнокозацької організації, що розроблявся Генеральним Секретаріатом. Найменшою частиною січовиків були десятки, які складали чоту. Чоти волості об’єднувались в сотню. 3–4 сотні складали курінь. В повітах виділялися полки, які в межах губернії створювали загін. В залежності від чисельності населення, містечка та міста могли виставляти сотню, курінь або полк. Відповідно до подібної ієрархії виділялася і старшина: сотенна, курінна, полкова та загінна. Варто зазначити, що всі посади були виборними. Так, чотар та його товариш, а також сотник із своєю старшиною (значковий писар, скарбник) обиралися всіма членами товариства, курінний отаман із старшиною (осавул, значковий писар, скарбник) — сотниками та сотенною старшиною, полковник із своєю старшиною — радами всіх куренів, загінний отаман із старшиною — полковниками та полковою старшиною. При необхідності вільні козаки могли обирати додаткову старшину, або запрошувати інструкторів. Обраних сотників мали затверджувати полковники, курінних отаманів — загінні, а полковників та загінних — ОУВР. Якщо когось з голів не затверджували, то вони мали право апелювати до Військової Ради або до Генерального Секретаріату, рішення якого було остаточним. На думку І.Луценка, таке затвердження було необхідно, оскільки військовими загонами мали керувати фахівці, а ради могли бути не досить досвідченими в задачах цих посад^[386]. Це був своєрідний компроміс між відповідними положеннями всеукраїнського статуту, за якими старшина та керівники обиралися на рік^[387], і позицією наказного отамана П.Скоропадського, який вважав, що тільки призначення голів організацій буде корисним для товариства^[388].