Читать «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)» онлайн - страница 17

Як згадував учасник подій Микола Костирко, який до речі не у всьому згоджувався з Ю.Липою про події 1917 р. в Одесі, тому назвав свій текст мемуарів «Коментарі й доповнення», на вулиці Торговій, в приміщенні критого ринку, ще до революції розташовувався «Військово-Спортивний Комітет», займаючись допризовною підготовкою молоді. На початку 1917 р. цей комітет потрапив під пильну увагу українських активістів, які перетворили його в «Український Військово-Спортивний Комітет». Голова УВСК І.Луценко, скориставшись нагодою, передав його в розпорядження «Одеської Січі»^[64]. Тут по обіді відбувався військовий вишкіл січовиків, двома сотнями, чисельністю по 30–40 осіб. Щодня після спортивно-військової підготовки, січовики читали уривки з книги О.Назарука «Слідами УСС-ів» або схожу літературу. Уніформою «Січі» був кашкет із жовто-блакитними стрічками й знаком архистратига Михаїла. Деякий час молодих січовиків тренував колишній старшина українських Січових Стрільців Трифон Янів, який втік з російського полону.

Джерела зберегли імена вкрай обмеженої кількості січовиків. Можна назвати, окрім самих Юрія Липи та Миколи Костирка, ще Д.Зоренка, Василя Черненка, Михайла Литвиненка, сотника Омельченка, Н.Н. Не поіменований юнак разом з М.Костирком, під час румунської окупації Одеси в 1941–1944 рр. стали учасниками бандерівського підпілля міста. А після закінчення війни лише автор спогадів опинився в еміграції, тому, зі зрозумілих причин, не хотів називати точного імені свого побратима, який залишився жити в СРСР^[65]. Одеських січовиків незабаром почали використовувати для вартової служби і навіть інших завдань^[66]. Згодом сліди і «Союзу української молоді», і «Одеської Січі» фактично губляться. Принаймі за доступними нам джерелами дослідити подальший шлях учасників організацій можна частково. Достеменно відомо, що протягом року відбувався набір до «Січі» нових юнаків^[67].

2.2. Початок українізації російського війська й перші гайдамацькі курені в Одесі

Стихійне поширення українського військового руху не могло влаштовувати багатьох очільників України. Цю справу треба було організувати й спрямувати в певне русло. Тому 18 травня 1917 р. відбувся перший Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому було створено Український Генеральний Військовий Комітет, що очолив усіх українців-військових, хто прилучився до підтримки Центральної Ради або, принаймі, співчував їй. До його першого складу увійшли: В.Винниченко, С.Петлюра, І.Луценко, В.Павленко, О.Пилькевич, С.Письменний, М.Іванів, І.Горемика-Крупчинський, А.Чернявський, Д.Ровинський, А.Певний, Ю.Капкан, М.Міхновский, Ф.Селецький, С.Граждан, В.Поплавко, В.Потішко, М.Полоз^[68].

В Одесі значну організаційну роботу проводив полковник І.Луценко, керуючи діяльністю Військової Ради. Громадський діяч, член Центральної Ради та першого складу Українського Генерального Військового Комітету, він загинув в боротьбі з більшовиками літом 1919 р., як військовий лікар армії УHP, під час боїв за залізничну станцію Антоніни на Волині^[69]. Він ретельно готувався до виконання величезного обсягу підготовчої роботи, визначивши з самого початку основні підвалини державотворчої та військової діяльності. І.Луценко був переконаний, що Росія Першу світову війну програє, тому слід обачно приступати до формування власного війська з орієнтацією на можливу підтримку з боку Німеччини. Відштовхуватися, на його думку, варто від з’ясування щирості людини в його «українськості». Далі, навколо цього ядра організовувати осередки, які й стануть основою майбутнього війська^[70]. Таким чином, українізація російської армії трактувалася головою ОУВР не як кінцева мета, а як стартовий етап у окресленому процесі.