Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 21

Вихід  ІІ

Михайло і Павло. 

Павло (з-за кону). Агов! Де ти там?

Михайло (схоплюється). Павло? - Тут, тут!

Павло (виходить). Здоров, друже!

Михайло (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма). Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо ж мерщі до нас...

Павло (перебива). Ні, до вас я не маю часу. Сідаймо тут та побалакаємо...

Михайло. Невже до нас і не зайдеш?

Павло. Кажу ж - і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь...

(Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

Михайло. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).

Павло. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають, - певно, їх повно на серці?

Михайло (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.

Павло. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

Михайло. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).

Павло (б'є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його і в хату плюнути!

Михайло. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...

Павло. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?

Михайло. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися, - та я й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше оказії...