Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 22
Михаил Петрович Старицкий
Павло. Славний він, брате, чолов'яга; поневірявся на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на поталу і спорудив своє чесне гніздо!
Михайло. Я дуже люблю і поважаю дядька.
Павло. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і таланом по багнищах валасаєшся...
(Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по важному ділу, - скажеш правду? Не збрешеш?
Михайло (змішавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
Павло. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
Михайло (спалахнув). Відкіля ти взяв?
Павло. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки!
Михайло. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!
Павло. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
Михайло. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
Павло. Щоб не вразити дворянської совісті?
Михайло. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
Павло. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
Михайло. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
Павло. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле село!
Михайло. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
Павло. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
Михайло. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
Павло. Єсть на те один тільки спосіб.
Михайло. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
Павло. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, продряпай трішки, - то такі ж жироїди у грунті!
Михайло. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, - і назову, і повінчаюсь!
Павло. Гаразд. А коли це буде?
Михайло. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
Павло. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати од кожного, хто не схоче, - і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, - так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на пробу цілком людина, все життя її: тут виходить - "котові смішки, а мишці слізки", та ще які? - не елегічні, а мужичі, криваві, після яких одна дорога - в ополонку!
Михайло. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!