Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 23
Михаил Петрович Старицкий
Павло. Іначе - було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
Михайло. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!
Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга! Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, - це раз...
Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
Павло. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
Михайло. Атож!
Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?
Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?
Павло. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
Михайло. А далі що?
Павло. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
Михайло. Трудне щастя...
Павло. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
Михайло. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?
Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...
Павло. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
Михайло. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
Павло. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!
Михайло. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
Павло. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
Михайло (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...
Павло. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу.