Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 19

Катря. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

Михайло. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?

Катря. Хто його зна...

Михайло (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?

Катря. Що ви? Борони боже!

Михайло. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...

Катря (спалахнула). Ви смієтесь...

Михайло. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку? 

(Катря потупилась з сорому.) 

Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою? 

(Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.) 

Михайло. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

Катря (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...

Михайло (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!

Катря (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!

Михайло. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге). 

(Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.)

Михайло (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх! 

(Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко. )

Катря (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

Михайло. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?

Катря (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

Михайло. Як так?

Катря. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!

Михайло (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!

Катря. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!

Михайло. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії - і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!

Катря. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?