Читать «Мина Мазайло» онлайн - страница 7
Микола Гурович Куліш
Мазайлиха
Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
Тараса Мазайла? Господь з тобою!… Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
Та Мотя одна на нього подіє!… Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
Мино!
Дочка
Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
…Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські - от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман - вода-чоловік, Вольф - вовк. А французькі: Лекок - півень.
Уля обернулася до Рини:
Ми йдемо в кіно!
Друга дія
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
Вчора і завчора.
Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
Навіть із сиропом…
Печення він тобі купував?
Аж п'ять, Рино!
До самого дому провів?
До воріт. Ще й постояв трохи.
І ти не знаєш, як він - закохався чи?…
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
Ну?
Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене - отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
Ну?
Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він - хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
Ну?
Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
Ну?
А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга - обняти…