Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 44

Він зі свистом видихав повітря й заповнював залу важким перегаром горілки. Волохата шапка з’їхала аж на самісінькі очі, підборіддя грузло в брижах кожушанки, напнутої спереду чорним зашмульганим фартушком, які носять завжди носії.

- Пу-у-ух-у-у, - важко випускав чолов’яга повітря й сонно цмокав губами.

Згодом біля ослону спинився низенький дідусь у темній шинельці з кантами на червоноверхому кашкеті. З хвилину дивився розгублено на носія, а по тому скрикнув:

- Мироне, Мироне, потяг скоро. Мироне! - й побіг далі.

Швидко знов повернувся ще дужче заклопотаний. Почав торсати носія.

- Мироне, Мироне, потяг зараз! Багаж треба вивантажити, Мироне, чуєш?

- У-гу... - прогурготів Мирон і важко свиснув носом.

Начальник станції ще дужче засіпав носія за плече, зайшовся криком:

- Вставай, зараз потяг, Мироне, чортяка, Мироне. Чортяка!

- У-гу-у... - мугукнув Мирон і знов засвистів носом.

Начальник станції цупко схопив старечими зморшкуватими пальцями велетенську руку Мирона, - силкувався потягти його з ослону. Десь задзеленчав телефонний дзвоник і він, покинувши Мирона, стрімголов полетів із зали.

За п’ять хвилин, гримаючи буферами, на станції, важко стримуючи розгін, зупинився транссибірський експрес.

* *

*

Марич і Горський розгублено стали на пероні. Що ж робити? Потяг стоїть три хвилини, а багаж? Усе ж у багажному вагоні!

- Носій! Багаж! Чорти кудлаті, багаж беріть! - долетіло десь од паровоза.

На перон вибіг начальник станції. Розгублено покрутився на одному місці й знов зник у станції. Професор і Марич почули благальні вигуки:

- Мироне, Мироне!

Тої ж хвилини професор Горський помітив, як кондуктор багажного вагона підсунув до дверей найбільший пакунок (з інструментами, очевидячки, рішивши кидати багаж прямо на перон). Професор несамовито скрикнув:

- Стійте, обережно!

Марич, широко розтуливши очі, дивився вслід професорові, що прудко по-хлопчачому мчав до вагона. Потім зрозумів у чому справа й побіг собі.

Але даремно. Коли перший п’ятипудовий вантаж опинився на спині професора й він, важко пересуваючи ноги, поніс його до платформи, засюрчав свищик. Зойкнув паровоз, і чорні двері багажного вагона тихо поповзли вперед.

Побачивши, що потяг рушив, професор безсило пустив вантаж додолу - ноги йому затремтіли й він стомлено сів на пакунок, подивився жалібно на Марича й по-дитячому тихо запитав:

- Вікторе Миколайовичу, що ж робити?

Потім несподівано різко став на довгі ноги. Поблід і затремтів від злости:

- Це ж чорт знає що таке! Це ж... - і помчався до станції.

Начальник станції, побачивши раднаркомівський мандат, смертельно зблід. Йому затремтіли пальці й болісно задьоргались м’язи на правій щоці. Горський грізно запитував:

- Ви знаєте, що ви накоїли! Я жалітись на вас буду. Ви зірвали...

Професор несподівано замовк, обірвавши початок фрази. Він тепер тільки помітив смертельний колір на обличчі дідка, помітив болісне дьоргання щік і очі, сповнені жахом. Вчений забурмотів щось нерозбірливо й вже зовсім не злісно, а згодом насупивши брови, ніби аж ніяково проказав:

- Ви, будь ласка, зараз же зупиніть, щоб негайно якось знов сюди багаж дослали... Ви ж якось там... самі знаєте...