Читать «Дим» онлайн - страница 144

– На чорта ти їх тягаєш?

Вона зніяковіла тоді, похилила голову, мовила собі під ніс:

– Подобається. Вони… тобою пахнуть.

Він тоді зніяковів і сам, якось ураз розтанув, приголубив її, поцілував у волосся.

– Скоро не останеться чого й на вихід одягти, – мовив до неї, всміхнувшись.

Отож Ірина вдяглася врешті, причесалась похапцем сама, не заплітаючи волосся, взулась у свої біленькі кросівки. Лара натомість влаштувала цілий концерт, намагаючись натягти на себе такі ж білі джинси, подібні до отих Ірининих. Вона стрибала по коридору на одній нозі, натягуючи на себе тії джинси, і безбожно лаялася – спочатку на себе, мовляв, закабаніла далі нікуди, тоді на Антона, мовляв, розгодував, сякий-такий, своїми гостинцями, а тоді Ірина сказала учергове, що ніяка ж Лара не товста, і тут Лара накинулася вже на неї, мовляв – легко тобі говорити, такій Дюймовочці, а тут не встигнеш що купити, то вже нічого й не налазить, і взагалі, мовляв, глузуєш ти з мене, Ірко, сяка ти така… Те все було беззлобно, кумедно – Лара, як завжди, уміла всім підняти настрій. Вона врешті, смішно пирхнувши, подалась до себе в кімнату і довго грюкала там шафами, а тоді вигреблась до залу в довгій вузькій спідниці ледь не до щиколоток з невеликим розрізом до коліна, червоній, під колір серпа та молота на її грудях та напису «DOSTOEVSKY» під ними. Футболку ту вона так і не зняла, у ній і пішла, лише одягла ще поверх неї намисто з чималими червоними бусинами. Губи теж нафарбувала в червоне, а взула на ноги якісь замшеві черевички на високій платформі, тілесного кольору.

– Отак от, – сказала вона. – Щоб усі боялись, щоб не насміхались!

Іра, поглянувши на неї, замріяно закотила очі й промугикала:

– Потому что нельзя-а быть на свете красиво-ой такой…

А Лара на те показала їй язика.

– Так, кралечки… – пробурчав Антон, котрому вже набридло без ладу валятись на дивані з якимось іноземним журналом. – Нарядились?

Дівчата зирнули на нього скоса, а тоді чогось обидві разом лукаво всміхнулись.

– Тепер тебе нарядимо, – дражливо мовила Іра, сидячи в кріслі, і склала руки в замок.

– Е, ні… – крутнув головою Антон, разом з тим оцінюючи обстановку.

Він у ту ж хвилю проворно скочив зі своєї лежанки й широкими м’якими кроками шмигнув до дверей, заледве не побіг, але при цьому завзято зображаючи байдужість.

– Лови його! – гукнула Іра, і Лара спробувала зловити.

Але Антон спритно крутнувся і висковзнув з її розпростертих рук, що вже майже зімкнулись у нього на талії, і наче ні в чому попрямував коридором. Дівчата за його спиною дзвінко і лукаво розсміялись.

– Відьмачки… – хихикнув той про себе. – На вулиці чекаю, цокотухи!

Він взув свої білі кросівки, лишившись у тому ж чорному спортивному костюмі з білими смугами, лише вдягнув ще під олімпійку білу футболку. На вулиці було так само хмарно, так само на столі під верандою стояли пляшки і забита попільничка – ніхто так і не поприбирав. Та ну і чорт би з ним…