Читать «Дим» онлайн - страница 146

– Смотри, знаешь такое слово «дежа вю»?

– Ну… це коли ти ніби бачив уже щось.

– Так! Но вот существует версия, что это не что иное, как пересечение судеб вот этих твоих двойников, понимаешь? Ты это как бы уже видела, потому что вот как раз в этих вот точках сходятся разные миры, где есть ты. Не забывай – существуют миры, где тебя нет, где меня нет, где вообще, может, ничего нет, этой страны, человечества.

– Там, певне, дуже сумно, – задумалась Ірина.

– Не факт. С другой стороны – это может быть доказательством того, что мы все бессмертны.

– Як? – знову вирячилась Ірина.

– А ось так. Как если всегда есть миры, где нас нет, так всегда должны быть миры, где мы есть, и кроме того – где мы так и не умерли. Никогда, понимаешь? Тем более – с точки зрения вот этого вот котенка, помнишь, да?

– Угу.

– Всегда должен быть наблюдатель, потому что все зависит от него. Значит?

– Значить?

– Значит, ты не можешь умереть, потому что всегда должна наблюдать за своей личной вселенной, понимаешь? Вселенной, где есть ты. То есть – бесчисленным множеством вселенных, где есть ты.

Антон витяг і закурив ще одну цигарку, йдучи. І задумався раптом сам над сказаним Ларою. І йому дійсно захотілося, щоб все було так, як вона сказала. Щоб було безліч всесвітів, де є його Іра. І хай там у якомусь із них не буде його, Антона, вони не оженяться, але хай Іра буде, і хай вона ніколи не помре. І хай буде всесвіт, де вона не безплідна і має багато-багато дітей! Хай, може, не од нього, але має. Це що ж виходить? Виходить, у кожного з них трьох є отакий свій власний світ? І Ірин, і Ларин, і його, Антонів? І там вони всі можуть бути і найнещасніші, але ж і найщасливіші, і все разом, і вони ніколи не помруть. Йому раптом чогось дуже схотілось, щоб так і було. Хай буде світ, де у них із Ірою є вже діти, і вони всі живуть у Російській Федерації, отут у Талашкіно або в Смоленську, в ото такій брежнєвці, як він думав, на верхніх поверхах, на восьмому чи й дев’ятому. А десь хай буде світ, де вони остались в Карабутові, і в них там також є діти, і Лара, це уявити тільки, Лара з Ігорем живуть з ними по сусідству, і в них також же є свої діти, і їхні діти разом ходять до школи, бо там, там не закрили ж школи, і він, Антон, робить у колгоспі, як і раніш, і Йванович там не вмер, а живе і помагає їм усім – і йому, Антону, і Ларі, він же завжди любив Лару, а Антонова ж мама там не вмерла од раку.

Це що ж виходить? Виходить, є світ, де Лара росла з татом, чого завше так хотіла, і в тому світі немає її сліз, немає сварок із тіткою Женею, а є ніжні татові руки, і теплий погляд його очей в її, і «я люблю тебе, донечко». Чудасія! А може, й справді все воно є? Є світ, де він не був на війні, і Лара не плакала перед плакатом із катуваннями радянських солдат у далекій Литовській РСР, і не питала в нього болюче: «За чим, Антош, ну за чим?», і він не розказував їй отого болючого й мерзенного потім, у червні 88-го, отут в ДРСУ-1, ввечері, під картиною з берегом моря, печальною садибою та кипарисами в далині. Не розказував, бо нічого того не було – ні болючого, ні мерзенного – не було. А що ж було? Куди ж тоді ділося все – і новорічний вечір в Талашкіно, і радість од зустрічі з сестрою в тій учебці в Литовській РСР, і його щасливе повернення додому в Союз – до Лари, до Іри, до мами? Куди ж воно все ділось? А нікуди не ділось, бо воно все є, завше є. І отой щасливий новорічний вечір перед телевізором, коли він, Антон, одігнав од Лари невидиме зло, і пізня осінь 1985-го над принишклим російським селищем, коли скрізь мрячило, летіло зів’яле листя, і чаювання на веранді, і хотілося, щоб день не кінчався, і вони ходили з Ларою до річки, і вона розказувала йому про страшні чорні зорі, що пожирають час, а потім питала: чи ж є на світі бог? І те все є, є, завше буде – і не в його померклій пам’яті, а насправді, воно осталось, воно нікуди не дінеться, адже не може ж, Аллах акбар, не може ж бути так, що все колись згасне і все дарма!..