Читать «Дим» онлайн - страница 143

– Ще й бубонить мені, сякий-такий, я йому – чорте-бісе… – тріск, – коли вже ви позаливаєтесь тою горілякою, га?

Вона не говорила, ні, – співала. Голосніше, тоді трошки тихше, то протяжно, то скоромовкою, то забирала нижче, то вище, сама себе розпалюючи, натхненно, невимушено.

– …На піч стеребився, як бидлина, а мені зрання… – сторозтриклятий тріск, – …я, кажу, тебе, аспид, нагодую! Я нагодую ось!

І головне – за версту вгадаєш, що то Ксанка лається чи вичитує чоловіка – вона, а не хто інший. Свої слова в кожної баби на те, свій лад, своя вимова. І слухати їх – не переслухати…

– Алкоголіки чортові!..

Та вона тут же спохватилась, мовила соромливо:

– Ой, що то я… – ніяково засміялась. – Ви там що, як доїхали?

Антон ледь чутно зітхнув. Співай, Ксанко, співай, – хотілося сказати йому, – вік би слухав. Та він одповів інакше:

– Та нормально, байдикуємо. Оце підемо пройдемось трошки, Іра з Ларою вбираються.

– Ну, гуляйте, гуляйте!.. – весело процвірінчала Ксанка.

– Ви там впоруєтесь, нічого?

– Антош, не чутно тебе… повтори.

– Кажу – впоруєтесь? Ми скоро явимося вже.

– Та-а гуляйте, Антош, гуляйте. У мене все ’дно отпуск, а в тоєї поторочі…

Та чого ж ти тріщиш, лиху годину?

– …Ото ще, кажу, зінське щеня, а хай ти згориш! Я їх понапоюю осьо. Я кажу, гайдаркою вихрещу поміж ребер, так знатимеш! А то…

Тріск, тріск – Ксанчин голос немов оддалявся усе.

– Ну нехай… Ви гуляйте, гуляйте, Тош.

– Ну, дзвоніть, раптом що, – всміхнувся й Антон. – Ти ж номер знаєш цей, там записано в столі…

– Так, так!

– Ну, бувай тоді.

– Бувай, Антош.

Він обережно поклав слухавку і вийшов з дому, подякував ще раз дяді Миші на вулиці. Понуро опустивши голову, посунув собі додому. Додому? Оглядівся провулком – стояв той самий похмурий російський ранок, тепло, хмарно, вересень, рання осінь.

Торкнув рукою маки на клумбі, постояв, зійшов на ґанок. Ще на веранді почув, як його дівчата об чімсь весело щебечуть у домі, зайшов у коридор, зиркнув до прочинених дверей Лариної кімнати. Лара, виструнчившись, сиділа на «малютці» скраю в тій самій довгій футболці та різнокольорових панчохах, а Іра в Антоновій тільняшці та вузьких білих джинсах стояла на колінах за її спиною та старанно заплітала Ларі косу.

Лара засміялась із чогось сказаного раніше, а Іра й собі, пирхнувши, мовила:

– Отож.

А тоді, немов знічев’я, проспівала собі під носа, беручи до рук чергове Ларине пасмо:

– Рыжий, рыжий, ко-но-патый…

І хихикнула невимушено знов. Лара також хихикнула, ледь-ледь зашарівшись.

І оце тепер, саме в цю мить Антон раптом зрозумів, що остаточно все вирішив. Про що б вони там удома не говорили з Іриною, про що б не радились, а він усе для себе вирішив, і нічого тут… Як він ото сказав їй тоді в поїзді, в тому холодному сирому тамбурі – так воно і буде, так вони і вчинять.

* * *

Вибралися з дому ледь не по обіді. Поки причісували Лару, поки одягались… Лара дала Ірі, окрім отих вузьких білих джинсів, ще й якусь сіреньку спортивну кофту з капюшоном поверх Антонової тільняшки – тільняшку Іра так і не скинула, і Антон знав, що то вже й до вечора не оддасть, як вхопила. Вона часто вдома цупила його речі й носила – в основному оту ж таки тільняшку чи якусь із його сорочок. Він насміхався з неї та бурчав, а вона лишень загадково всміхалась, а колись раз він кудись похапцем збирався і чогось не найшов, здається, якоїсь сорочки, психував, а тоді найшов врешті її на Ірі й спитав: