Читать «Дим» онлайн - страница 165

– Синки! Сцикуни! Та куди ж ви, блядь, дивились?..

Бозна, куди вони дивились. Стоять, потилиці чухають, а воно палахкоче, а воно палахкоче!.. Подзвонив хтось у Дубов’язівку – стали ждати їхню машину, а її все не було. Нема й нема машини, а воно все горить та й горить.

Горів руберойд із дахів, полущені, бозна-коли вже фарбовані стіни, тріщало, плавилось скло, палахкотіли віконниці, лопались сітки старезних ліжок, плавився метал билець, горіли мати, канати і спущені футбольні м’ячі, згнила підлога, вицвілі шпалери та штори, портрети членів Політбюро… Як показалась уже на курній дорозі через поля Дубов’язівська пожежна машина, то все те вже й не горіло навіть – дотлівало. Дотлівали будівлі покинутого піонерського табору на околиці глухого села, дотлівала пожухла трава під ними, і разом з тим усім немовби дотлівав, розносився сизим димом по окрузі померклий двадцятий вік.

XIII

«Привіт, люба сестричко! Пишу тобі оце ще на вашу адресу в ДРСУ-1, бо не можу до вас додзвонитись. Мобільний чогось не з’єднує, ні один номер із тих, що ти нам дала. Одправив лист на вашу адресу в Москву два місяці назад. Де ви там подівались? Напиши мені або подзвони, бо я вже хвилююсь. Або просто приїжджай в гості, коли завгодно – маленька Ларочка дуже хоче з тобою познайомитись! У нас усе добре, вітаємо тебе всією сім’єю з новим століттям і тисячоліттям! Я влаштувався водієм у сільпо, Іра влаштувала, нормально, заплату платять, їжджу по селах тут, вожу товар. Сама вона зараз їздить на комп’ютерні курси в Конотоп по вихідних, а ми тут з бабою Манею няньчимо маленьку Ларочку. Вона так на тебе схожа – висилаю ось фотографію, сама побачиш. Волосся, як огонь, очі світло-карі, як і в тебе, а вже як всміхнеться!.. Вилита ти – навіть не знаю, як воно так вийшло… І вже воно щось лепече, знає «ла-ла», а інколи «ла-ра», знає, що то вона. Недавно показував твою фотографію, то вона тицьнула пальчиком і каже «ла-ла», смішно так. Приїжджай, я не діждусь, коли вас познайомлю. Ото таке, буду завершувати. Вибач за почерк – спаскудився вкрай. Люблю тебе. Твій Антон».