Читать «Чужий світ» онлайн - страница 9

— Цілком погоджуюсь, — закивав головою Сержант.

Вони позбирали залишки продуктів у зроблений із якоїсь шматини клунок, домовились по черзі нести його і попрямували до виходу. Дорогою до свого КПП обидва старанно відводили погляд від того місця, де вчора сталася катастрофа, але водночас підсвідомо тягнулись до вузенької смужки чагарників, які росли неподалік. І лише переконавшись, що кущі тут уже цілком звичайні, повеселішали і відразу прискорили крок. Діставшись сто п’ятнадцятого, звично перелізли через ворота, що, правда, коштувало Лейтенанту тріснутої на спині сорочки, а Сержанту — розідраних у найделікатнішому місці штанів, і рушили далі ледь помітною ґрунтовою дорогою.

Як не намагався Лейтенант якнайменше думати про все, що трапилося з ними, все ж таки ніяк не міг пересилити себе. Легкий, майже безтурботний настрій кудись щез, наче й не бувало, і думки тепер постійно кружляли навколо катастрофи та загадкової евакуації Середнього кільця. Можна ще здогадуватися, чому їх не забрали з незавершеного і тому, швидше за все, забутого об’єкта, але чому не розшукують зараз, коли їхню відсутність, без сумніву, виявили, а сама небезпека локалізувалась, було абсолютно незрозуміло. Сержанту, судячи з його вигляду, теж дошкуляли подібні думки, а крім них іще й немилосердно палюче сонце, і він раз у раз облизував пересохлі губи. Десь удалині з’явилась і почала рости рівненька смужка лісопосадки, і Лейтенант вже став уявляти собі майбутній відпочинок та півфляги води, коли праворуч несподівано виявився неширокий рівчак.

— Чорт забери, тут же за картою — струмок! — згадав Лейтенант, плеснувши себе рукою по стегну.

Разом із Сержантом він кинувся до потічка, занурив спраглі вуста у воду і пив, пив доти, аж поки не почув виразне:

— О Господи!

Сержантів голос промовив це таким тоном, що Лейтенант рвучко підняв голову і… враз завмер. На протилежному боці потічка, де під берегом витикалися з води ріденькі зелені кущики, його погляд виявив деталь, від якої по спині забігали холодні мурашки: те, що свідомість звично сприйняла за осоку, було чимось трохи іншим. І не просто іншим — чужим.

— Сержанте, — промовив він охриплим голосом і закашлявся. — Сержанте, — продовжив по хвилі, — це якась помилка. Он росте лісосмуга, там все повинно бути гаразд.

Однак сам Лейтенант не вірив у власні слова ще від початку, і кожен крок, який наближав дерева, все міцніше утверджував його в думці, що ніякої помилки немає. І коли це стало очевидним і незаперечним фактом, він раптово втратив останні сили і беззвучно повалився у траву, а Сержант, впавши поруч, забився в істеричних риданнях.

«Яка ти могутня і загадкова, Мати-природо, — повільно пройшла крізь свідомість перша оформлена словами думка. — Яка ти милосердна і водночас жорстока до своїх дітей». Відчуваючи в собі цілковиту спустошеність, Лейтенант сів, озирнувся довкола і поплескав по спині нерухомо застиглого Сержанта.

— Нерви, хлопче, нерви… Ми з тобою були напруженими, як два зведені курки… Але ж це все ще нічого не означає, адже нам невідомі ні розміри, ні форма району забруднення. Не розумію, чому ми раптом вирішили, що тут повинно бути чисто…