Читать «Чужий світ» онлайн - страница 11

— Досить нам комбінувати. Підемо без всяких хитрощів у протилежний бік, до Внутрішнього кільця, там-то вже мусить бути чисто. Якщо й на цей раз я помилюся, можеш мене нагодувати тією гидотою.

І знову — дорога. Над головою — розпечене сонце, під ногами шурхотить дрібненький гравій, а навкруги, куди не кинь оком, — безкрайній степ, укритий вигорілою травою. Ось ліворуч якийсь кущик, найзвичайнісінький, без жодних аномалій, але серце продовжує байдуже стукати в усталеному ритмі. Крок лівою, крок правою, непомітне для ока зміщення Сонця, і знову: лівою, правою… У голові замість глибоких роздумів порожньо, в душі — цілковита відсутність будь-яких бажань, — все потонуло у в’язкій сонливій байдужості, котра межує з приреченістю. І навіть лісочок, що виникає попереду, невеличкий, але доволі пристойний для цієї місцевості, не викликає спочатку аніякісіньких почуттів, і лише згодом десь у глибинах свідомості зароджується тривога, яка поступово переходить у холодний паралізуючий страх. Він стискає нутрощі своєю безжалісною рукою, обвиває ноги невидимими путами, приковує погляд до землі і всіма силами відтягує, віддаляє вирішальну мить. І коли вона все ж нарешті настає, світ в очах раптово темніє, а з горла рветься відчайдушний крик:

— Ні!!! Не може бути!!! Цього не може бути!!!

Притулившись спиною до дерева, Сержант мовчки дивився кудись вдалечінь, чекаючи, поки Лейтенант прийде до тями. А той, трохи заспокоївшись, надер з гілки жменю потворного листя і повільно його зжував.

— Ось тобі, тварюко, — промовив він сам до себе і повернувся до Сержанта. — Пробач, Вікторе, мені потрібно було розрядитися… Все нормально, просто забруднення осіло кількома плямами, на які ми весь час натикаємось. Це ж очевидно, чи не так?

Сержант відповів не зразу.

— Пане лейтенанте, — несподівано запитав він, — Ви… читаєте фантастику?

Лейтенант поглянув на хлопця і невизначено здвигнув плечима.

— Мені на пам’ять приходить одна фантастична річ, яку я читав ще у школі. Там головний герой, переступивши через поріг потаємних дверей, потрапляє в зовсім інший світ. Розумієте? Зовсім інший…

— Ну чому ж інший? — не погодився Лейтенант. — Адже все знаходиться на своїх місцях: і наш КПП, і сто сьомий, і Середнє кільце, і струмок, який нанесений на карту…

— Так, пане лейтенанте, в цьому світі, здається, є все, що було і в нашому. Але хіба ж Ви не відчуваєте, що сам він — чужий?

— «Чужий»! — хмикнув Лейтенант. — Ну нехай тут чужий, біля струмка — чужий, але ж біля сто сьомого — свій! І чагарники, і той кущик смородини, та й… — він раптом затнувся, пригадавши свої божевільні підозри щодо самого КПП, і спантеличено змовк.

Сержант не відповів на це нічого, і вони знову занурились у власні похмурі думки.

— Не знаю, Вікторе, — нарешті озвався Лейтенант, — можливо, щось у цьому і є, однак загалом… надто багато фантастики. Я ось що думаю: коли тут є все, то десь повинні бути й люди, — він ще раз на мить затнувся, але тут же продовжив, — люди, і наше завдання — їх знайти.