Читать «Чужий світ» онлайн - страница 7

Однак раптом Лейтенант спромігся таки відчути якісь зміни. Повернувшись до дійсності, він не одразу впізнав у тих нових звуках шум дерев, та зрештою збагнув, що довкола них ліс, і окликнув свого супутника:

— Гей, сержанте, ти де?

— Я тут, пане лейтенанте, — обізвався той десь зовсім поряд. — Може, перепочинемо трохи?

— Давай, — погодився Лейтенант, — присядемо хвилин на десять.

Вони зійшли з дороги, навпомацки дістались до першого-ліпшого широченного дерева і, опустившись під ним, тут же поринули у важкий безпробудний сон.

Прокинувся Лейтенант від відчуття певного дискомфорту і, глибоко вдихнувши прохолодне ранкове повітря, зрозумів його причину: ремінь був чомусь затягнутий трішки тугіше, аніж звичайно. «Здається, я за цю ніч добряче погладшав», — подумки усміхнувся він сам до себе. Позбувшись незручності, перевів погляд на Сержанта, і той, наче шкірою відчувши, що на нього дивляться, розплющив очі.

— Доброго ранку, пане лейтенанте! — привітався він і відразу ж потягнувся рукою до паска.

— Доброго ранку, сержанте! — відказав Лейтенант, з подивом слідкуючи за маніпуляціями хлопця. — Ти що, теж потовстішав? Я бачу, вечірні прогулянки під дощем однаково благодатно впливають на нас обох.

Згадавши вчорашню негоду, Лейтенант підняв голову, побачив крізь віття залиті сонячним промінням верхівки дерев та чисте голубе небо і, задоволено хмикнувши, звівся на ноги. І вмить занепокоєння з новою силою охопило його: він відчув, як сорочка щільно облягла спину і як затріщали нитки у швах. Це вже серйозніше, аніж тугіше затягнутий ремінь.

— Ой! — несподівано вигукнув Сержант. Він уже підвівся й собі і теж невдоволено поводив плечима, однак цей зойк стосувався явно чогось іншого. Лейтенант прослідкував за поглядом хлопця і вперше звернув увагу на те, що їх оточувало.

— Бр-р-р! — стріпнув головою він, оглянувши гілку, що схилилась перед самісіньким носом. — Що за чортівня?!

Важко було вказати на якісь конкретні відхилення від норми, однак сумнівів у тому, що в цій дубовій гілочці щось не так, не залишалося жодних. Лейтенант перейшов до сусіднього дерева, потім ще до одного, схилився над кущем і нарешті випростався зі спантеличеним виглядом: усюди він знаходив ті ж самі невловимі, але водночас незаперечні зміни.

— Що б то могло бути, пане лейтенанте? — кинувся до нього переляканий Сержант.

— Може саме те, про що ти вчора попереджав, — похмуро відказав Лейтенант, — тільки сталось воно не на Кільці, а тут, куди ми так передбачливо приплентались… А можливо, там теж. — Він хвильку помовчав і раптом вибухнув люттю: — Проклятий дощ! Це, напевно, все через нього!

— Що ж тепер буде з нами? — пробелькотів Сержант, полотніючи просто-таки на очах.

— Не панікуй передчасно, хлопче, — прагнучи підбадьорити товариша, Лейтенант робив над собою неабияке зусилля, оскільки й сам був близьким до відчаю. — Найрозумнішим у нашому становищі, я гадаю, буде повернутись на сто сьомий і спробувати зв’язатись із ким-небудь. Не виключено також, що нас там уже чекають. Ось така моя пропозиція. Ти з нею згідний?