Читать «Чужий світ» онлайн - страница 5

— Спасибі, сержанте!.. Зброю не можна залишати в жодному випадку… А загалом ти також маєш рацію… Статут потрібно шанувати… але в житті бувають… особливі обставини…

Вітер жбурнув у обличчя перші, ще дрібні краплини дощу, і водночас у повітрі з’явився легкий запах горілого. Це мимоволі змусило обох прискорити біг, хоча Сержанту все давалось явно понад силу. «Він боїться, — подумки зауважив Лейтенант, — він шалено нажаханий тим, що незабаром побачить».

А картина, яка вимальовувалась у них перед очима, і справді була не вельми приємною. Понівечений, сплющений з носа та боків корпус темнів рваними дірками вікон та ілюмінаторів і брудними плямами закіптюженої обшивки, неподалік хвостова частина з обламаними лопатями гвинта здіймалась над степом, наче корма чудернацького судна, затонулого на мілині, а довкола — якісь шматки металу, пластмаси, гуми, уламки скла та масні плями. І ще подекуди — тьмяні язики полум’я, які, здавалося, лижуть голе залізо, сердито сичачи під першими рясними цівками дощу.

До мети залишалося зо дві сотні метрів, коли до специфічного букета запахів, що доносився вітром з місця катастрофи, додався новий відтінок. Сержант зненацька розпачливо застогнав та, закривши обличчя руками, різко спинив ходу, і Лейтенант помчав далі сам.

Йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб усе зрозуміти. Тим хлопцям, що були у вертольоті, не могло допомогти вже ніщо. Лейтенант постояв трохи біля спотвореного фюзеляжу, бездумно дивлячись на пошматовані двері, важко зітхнув і став озиратись у пошуках Сержанта. А той непорушно завмер віддалік і невідривно дивився на якийсь невеличкий темний предмет, у котрому тільки зблизька можна було розпізнати відірвану по лікоть людську руку. Сам її вигляд і нудотний запах паленого м’яса майже фізично відштовхували геть, але щось іще сильніше не дозволяло хлопцеві навіть поворухнутись.

— Ходімо, сержанте, — обійняв його за плечі Лейтенант, — наша поміч тут уже нікому не знадобиться.

Хлопець повільно відвів погляд від руки і втупився у начальника широко розплющеними очима, в яких застигла складна суміш недовіри, подиву, розпачу, жаху і ще бозна-чого. Зараз він дуже скидався на несправедливо скривджену дитину, і Лейтенант навіть відчув щось схоже на розкаяння…

Несподіваний спалах блискавки був настільки сліпучим, а удар грому прямісінько над головою настільки оглушливим, що Лейтенант так і не збагнув, чи то справді над степом пронісся короткий дивовижний звук, який неможливо навіть описати словами, чи це просто відізвався у вухах потужний грозовий розряд. Чисто механічно він повернувся до Сержанта за допомогою, але тут же зрозумів приреченість свого наміру.

— Ходімо звідси, сержанте, — повторив він, — треба повідомити про катастрофу на сто сьомий.