Читать «Чужий світ» онлайн - страница 4

— Гаразд, — зітхнув він, — поміркуємо по дорозі. Нас, напевно, вже чекають на ЦПУ.

Учений разом з Конструктором уже наполовину повернулися до дверей, а Генерал майже обійшов свого стола, коли несподівано знову заквилив телефон. Всі заціпеніли у тривожному передчутті нового лиха. Нарешті Генерал коротко хмикнув, кинув на апарат докірливий погляд і повільно підняв червону трубку.

— Слухаю…

— Пане генерале, — слова чергового, здавалося, загусали просто в роті, — півхвилини тому «виріб» спрацював…

— Зро-зу-мі-ло, — протягнув Генерал після короткої паузи, — зрозуміло. Зараз я підійду сам…

— Вибачте, пане генерале, — недослухавши, обірвав його черговий, — але це ще не все. На КПП номер сто п’ятнадцять залишилося двоє людей…

Напевно, нормальною людською реакцією на таке повідомлення було б відразу схопитись за голову, вигукнути щось розпачливе, зажадати негайних пояснень чи хоча б круто, від душі лайнутися, однак Генерал тільки хрипко запитав:

— Це… далеко?

— Два з половиною кілометри…

Удари грому все частіше шматували грозову прелюдію вітру за вікном і вже не привертали до себе особливої уваги, але цей звук чомусь змусив Лейтенанта підвести голову від електронних нутрощів пульта зв’язку і прислухатися.

— Ти чув, сержанте? — звернувся він за підтримкою до свого підлеглого, молодого русявого хлопця.

— Якщо ви про щось незвичайне, то ні, — знизав той плечима, кинувши на начальника здивований погляд.

Лейтенант хмикнув і спробував повернутися до роботи, проте наче якась зовнішня сила знову підвела його з-за столу і потягнула до вікна.

— Твою бабцю! — раптом аж присвиснув він і метнувся до дверей, на ходу кинувши отетерілому Сержанту: — Вертоліт падає!

Хлопець перелякано зойкнув і за мить рушив слідом, але не встиг ще Лейтенант з розбігу навалитись на двері, як приміщення легенько труснуло, і знадвору донісся дивний приглушений гуркіт.

— Розбився! — вискочивши назовні, коротко видихнув Лейтенант і завмер на місці, не зводячи очей з темного клубка диму та куряви, що здіймався вгору за два-три кілометри від них. Сержант мовчки стояв поруч і лише важко дихав.

— Треба бігти туди! — вирішив Лейтенант і вже ступив крок уперед, кидаючи погляд у бік Сержанта, однак той навіть не зрушив з місця.

— Пане лейтенанте, ми не маємо права залишати КПП! — в голосі хлопчини звучало благання.

— Ти що, хлопче, очманів?! — Лейтенант зупинився і, різко повернувшись, вражено втупився у підлеглого.

— Але ж Статут забороняє… — почав виправдовуватись Сержант, однак під пронизливим поглядом начальника розгубився і пригнічено змовк.

— До задниці мені твій Статут, коли поруч гинуть люди!! — гаркнув Лейтенант. — Гаразд! Якщо так, я біжу сам, а ти сиди тут і вчи Статут! Напам’ять! Як повернусь, попитаю!!

— Пане лейтенанте! — здавалося, Сержант зараз заплаче, та Лейтенант лише махнув рукою і кинувся бігцем до місця катастрофи.

Промчавши з півкілометра, він почав жалкувати, що останнім часом нехтував фізичною підготовкою. В ногах з’явилася слабкість, у правому боці стало легенько поколювати, а тут іще цей клятий вітер в лице, що часом стає схожим на пружну невидиму стінку! Злість на бідолаху-сержанта, що переповнювала душу якусь хвилину тому, зникла без сліду, і коли той через кількасот метрів з’явився поруч і на ходу простягнув ремінь з кобурою, Лейтенант озвався навіть дещо винувато: