Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 55

Хірон усе ще стояв у запрягу. Небагатослівний, він і зараз не встрявав у запальну розмову, що точилася довкола весни, несподіваного сонця та завтрашніх Ігор. Хірон стояв, умиротворено заплющивши очі, і жував. Кентаври весь час щось жували, бо величезне кінське тіло вимагало їжі незрівнянно більше, ніж людське. Навесні та влітку вони не гребували навіть травою та молодими пагонами.

— А як же Олімпійські ігри? — спитав Хірон.

— До біса! — гарикнув Фол. — Спати й жерти. Я ж не коняка!

Усі засміялися. Орест тикнув Фолу та Хірону по віхтю блідо-зелених пагонів і скомандував:

— П’ять чоловік із кошиками залишаються розвантажувати віз. Решта — за мною. Треба до вечора привести все до ладу.

Спірос (обидві голови) поглянув на шлях, що ховався за гайком скарлючених низеньких дерев, які, іще по-весняному чорні й голі, мало не стелилися по землі. У тій стороні (щонайменше три дні туди добиратися і — руїни столиці. Міста, про котре він якось вичитав у старовинній книзі: «Жити в Афінах… означає жити в самому серці Всесвіту. Одного ковтка цього запашного нічного повітря, одного погляду на це найблакитніше небо досить, аби зрозуміти, який чудовий світ і заради чого він був створений». Тепер, коли світ знищений, ці слова видаються чи то знущанням, чи то пустим поетичним образом, позбавленим будь-якого змісту. Жити можна лише в норах, і небо завжди було брудно-сірим, а то й чорним. От! Змісту ніякого, та згадаються ці казкові неможливі слова — і защемить серце, защемить, аж сльози навертаються. Втім, спасибі вам, Афіни! Ви й досі годуєте нас. Хтось колись знайшов там підземні продовольчі склади, очевидно, армійські. Усе заморожене — навіки. Багато чого, звісно, пропало, а от консерви… Нормальні люди, може, й не стали б їсти, а нам, мутантам, якраз. Вибирати не доводиться.

— Які види спорту ми допустимо на завтрашні змагання? — офіційним тоном спитала ліва голова.

— Усі. Усе, що змогло зберегтися… — Права голова помовчала, потім додала: — Певна річ, крім тих, котрі ми прокляли.

Спірос пам’ятав: іще в 1996 році ті, що залишилися живі після Помилки Комп’ютера, прокляли й пустили в непам’ять спершу бокс, а затим і все інше, що було хоч якимось чином пов’язано із насильством над собою: усі види боротьби, стрільби, фехтування. Та й справді, що таке, наприклад, нокаут? Втрата свідомості на період більше восьми секунд. Добровільно лупцювати одне одного до запаморочення? Бр-р-р, яка мерзота!

Ліва голова згідливо кивнула. Права заговорила знову:

— Нехай змагаються… Та головне марафонці. Нам треба вчитися ходити одне до одного в гості, тримати зв’язок із іншими поселеннями. Техніка зруйнована, але люди подекуди вціліли. Нам необхідно знаходити одне одного і триматися тільки разом. Щоб вижити, мусимо бути разом. Усі.

— А як на мене, — заперечила ліва голова, — без чужих — спокійніше. Ми, люди, завжди не розуміли і боялись одне одного. Чому ти гадаєш, що після атомної війни люди порозумнішали? Я не вірю в це. Нікому не вірю.

— І їй не віриш? — тихо спитала права голова. Мабуть, це вона дала команду тілу — Спірос враз напружився, повернувся в бік шляху.