Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 57

Обідали всі разом, уперше за багато років. І вперше за багато років у цегельно-попелястому небі не громадилися хмари. До загального столу дівчата на чолі з Електрою принесли з лісу цілі оберемки молодої зелені: людям — дику цибулю й щавель, кентаврам — пагони та стрічкові шампіньйони.

Надвечір змагання скінчилися. Усі жителі Нових Афін зібралися на полі для ігор. Найбільше пощастило тим, хто жив поблизу: вони влаштувались на дахах своїх землянок-пагорбів.

І тут сталося непередбачене.

На Західній стежині з’явився самотній подорожній. На плечі в нього був великий мішок, і юнак ішов повільно, обережно ступаючи по розкислій глині. Наблизившись до людей, він поставив мішок на камінь, який устигло підсушити сонце, і вклонився.

— Хто ти, гостю, і звідки? — запитав Спірос.

Юнак підвів голову. Був він зграбний і стрункий, із худорлявим обличчям та привітними сірими очима.

— Мене звуть Ясоном. Я марафонець із Малої Діри. Іще мене кличуть Ясоном-хирляком.

В натовпі засміялися.

Юнак не знітився. Він ворухнув тілом, на якому вигравав кожен м’яз, простодушно пояснив:

— Я народився дуже кволим і слабкосилим. Заняття спортом відродили мій дух і зміцнили тіло.

— Чого ж ти так спізнився? — насмішкувато поцікавився Спірос. — Мала Діра не таке вже п далеке поселення. А ти прийшов останнім.

— Пробачте мені, вельмишановні співгромадяни, — знову вклонився юнак. — Пробач мені, суддя. Зараз весна, час сівби… Ми чули, що ви харчуєтесь переважно консервами. Ми ж давно обробляємо поля і сіємо хліб. Я не багатий, однак у мене є чим поділитись із жителями Нових Афін. Я приніс вам у дарунок мішок добірної пшениці. Мішок важкий, а земля зараз слизька. Тому я трохи затримався.

Усі мовчали, опустивши очі.

Права голова Спіроса із сумом відзначила: хоч яким довгим був шлях людей на Землі, та навіть за тисячоліття не навчились вони сприймати благородство й великодушність як природні прояви людської сутності. Якщо тобі простягне руку допомоги незнайома людина, в очах твоїх, на жаль, окрім вдячності, обов’язково буде й дещиця подиву.

В натовпі хтось плеснув у долоні. Інші теж заплескали — мовчки, дружно, вже не ховаючи очей.

До них підійшла Електра.

Побачивши оголену дівчину, Ясон ледь зблід, проте погляд свій не став відводити або ховати.

Вона уважно подивилась на його худе втомлене обличчя, торкнулась до плеча. Ясон здригнувся.

— Усе переплуталось! — із досадою вигукнула дівчина. — Ти не правнук бога вітрів Еола і не ватаг аргонавтів. Я, на жаль, не Медея… Ну й чудово! Ти мене розумієш?

Ясон мовчав.

Електра враз ніби випросталась — це розкрились її такі ніжні крила. На якусь мить, коротку, ніби захоплене зітхання Ясона, вона охопила цими крилами марафонця, пригорнула його до себе.

— Розумієш! — задоволено усміхнулась Електра і пішла далі, наспівуючи й вимахуючи пелюстками крил.

— Відійди від нас, марафонцю, — наказала права голова Спіроса. — Ми мусимо порадитись.

Люди та кентаври, втомлені змаганнями й усім іншим — незвичним сонцем, спілкуванням, переживанням, — сиділи на вершечках своїх землянок, поглядали на поле для ігор, та найчастіше — на Спіроса.